Янссон Туве - Мемуари тата Мумі-троля, Янссон Туве

– Я вже чимало наслухався про Вертя, але вперше чую про Підливку!

– Я забув про неї… – винувато промимрив Мумі-тато. – Вона з'являється щойно зараз…

– Забули про мою маму! – обурено скрикнув Чмих.

Двері враз відчинилися і до спальні зазирнула Мама Мумі-троля.

– Ви ще не спите? – здивувалася вона. – Мені здалося, ніби хтось кликав маму…

– То був я! – вигукнув Чмих, зістрибуючи з ліжка. – Уявляєте? Упродовж усієї розповіді тільки й чуєш про татів, про татів і знову про татів, аж раптом цілком неочікувано довідуєшся, що була ще й мама!

– Але що ж у цьому дивного? – чудувалася Мумі-мама. – Наскільки я розумію, у тебе була напрочуд щаслива мама з великою колекцією ґудзиків!

Чмих суворо глянув на Мумі-тата:

– Справді?

– Так, з купою ґудзикових колекцій! – запевнив Тато. – А ще вона мала колекції каменів, черепашок, скляних кульок – усього, чого душа забажає! До речі, й сама була несподіванкою!

Чмих поринув у задуму.

– Якщо вже зайшла мова про мам, – озвався нараз Нюхмумрик, – як склалася доля отієї Мюмлі? У мене також була мама?

– Звичайно! – потвердив Тато Мумі-троля. – Чудова мама!

– Отже, Маленька Мю – моя родичка? – недовірливо запитав Нюхмумрик.

– Так! Саме так! – утішився Мумі-тато. – Але більше не заважайте мені читати. Це, зрештою, мої мемуари, а не дослідження родинних коренів!

– Можна Татові читати далі? – запитав Мумі-троль.

– Хай читає, – погодилися Чмих з Нюхмумриком.

– Дякую! – полегшено зітхнув Мумі-тато, беручись знову до читання.

Верть та Підливка увесь день приймали весільні подарунки. Врешті-решт бляшанка з-під кави переповнилася, і ґудзики, камінці, мушлі, цвяшки (всього не перелічити) довелося складати на скелі.

Верть сидів на купі подарунків, тримав Підливку за лапку і променів від щастя.

– Так приємно бути одруженим, – тішився він.

– Може, й так, – погодився Фредріксон. – Але послухай, чи варто з такої нагоди запрошувати сюди тітку пані Гемулевої? Та ще й гризликів?

– Перепрошую, вони б напевно засмутились, якби не побували на нашому весіллі, – заперечив Верть.

– Гаразд, але тітку, тітку навіщо кликати??? – не стримався я.

– Знаєш, за тіткою я, власне кажучи, не надто скучив, – щиро зізнався Верть. – Але перепрошую! У мене нечисте сумління! Це ж я побажав, аби хтось змилосердився над нами і зжер її!

– Гм, – буркнув собі під ніс Фредріксон. – У цьому щось є…

До часу прибуття поштового корабля увесь мис, навколишні пагорби та пляжі всіяли піддані Володаря. Його Величність сидів на найвищому пагорбі під балдахіном, готовий будь-якої миті подати знак Добровільному оркестрові ге мулів.

Вертя та Підливку посадили до весільного човна, зробленого у формі лебедя.

Всі були страшенно збуджені й стривожені, бо чутки про тітку пані Гемулевої та її нестерпний характер уже давно розповзлися островом. До того ж, були всі підстави боятися, що гризлики погублять королівство і згризуть упень дерева у Парку Несподіванок. Ніхто, однак, і слова не проронив про це перед молодятами, котрі зі спокійним сумлінням обмінювалися ґудзиками.

– Гадаєте, її можна налякати фосфором або тертям живиці по нитці? – запитав мій Привид, вишиваючи черепи на повстяній грілці для чайника у подарунок Підливці.

– Кого хочеш, тільки не її, – похмуро бовкнув я.

– Знову почне насаджувати нам виховні ігри, – пророкував Потішник. – Або ще, чого доброго, заборонить залягати у зимову сплячку і змусить ходити на лижах.

– Як це – ходити на лижах? – не зрозуміла Доня Мюмлі.

– Волочити ноги по замерзлих опадах з неба, – пояснив Фредріксон.

– Тьху, тьху, – сплюнула налякана Мюмля. – Який жах!

– То ми скоро помремо! – вирішила Маленька Мю.

Тієї миті сполошений шепіт прокотився юрбою – надходив поштовий пакетбот.

Добровільний оркестр гемулів голосно утяв гімн "Бережи недолугий Наш народ!", і весільний лебідь відійшов від берега. Двоє діток Мюмлі звалилися у море від надмірного збудження, навколо заревіли корабельні ревуни, а Потішник не витримав і втік.

Щойно побачивши порожній пакетбот, ми зрозуміли, що сім тисяч гризликів у ньому аж ніяк не змогли б поміститися. Понад узбережжям залунали вигуки полегшення впереміж з розчаруванням. Один-єдиний крихітний гризлик зістрибнув у човна-лебедя, який швидко полинув до берега.

– Що тут відбувається? – запитав Володар, який не витерпів більше на своєму троні і збіг до моря. – Один-однісінький гризлик?!

– Це наш давній знайомий Гризлик, – вигукнув я. – У нього величезний пакет із собою!

– То її усе ж з'їли, – зронив Фредріксон.

– Тихо! Тихо! Тихо! – загорлав Володар і увімкнув ревуна. – Дайте дорогу Гризликові! Розступіться перед Послом!

Юрба розступилася, звільнивши місце нареченим та Гризликові, котрий, сором'язливо глипнувши на нас, поклав долі згорток, хоч і надгризений трохи по краях, але загалом у доброму стані.

– То що? – нетерпеливився Володар.

– Тітка пані Гемулевої переказувала вітання… – мовив Гризлик, гарячково нишпорячи по кишенях свого вихідного костюма.

Усі від нетерплячки вже ногами перебирали.

– Поквапся! Поквапся! – підганяв малого Володар.

Нарешті Гризлик добув зім'ятого листа і поважно проголосив:

– Тітка пані Гемулевої навчила мене писати. Я знаю майже всю абетку! Окрім деяких літер: ї, ю та е. Вона диктувала, а я записував. Ось що вона вам написала.

Гризлик перевів дух і почав з натугою читати:

"Лбі діти!

З вличзно прикріст, докорами сумління та відчут тям нвиконаного обов'язку пишу вам ці рядки. Я ніяк н зможу прихати на ваш всілля, та сподівася, ви про– бачит мні такий ганбний вчинок. Повірт, я страшнно рада і щаслива, що ви затужили за мно, я пролила ріки сліз, зворушна рішнням Вртя одружитися. Страшнно вдячна вам, лбі діточки, що ви врятували мн від заж– рливо Мари і познайомили з чарівними гризликами. Вважа свом гмульським обов'язком сповістити прав ду: гризликам і мні так нймовірно добр живться, що навіть всільні урочистості н змогли нас виманити з дому. Ми увсь днь займаємося виховними іграми і мріємо про зиму, щоб ходити на корисні для здоров'я лижні прогулянки. Щоб хоч трохи розвіяти ваш роз чарування, носила вам всільний подарунок і сподівася, він гідно прикрасить бляшанку Вртя!

Шість тисяч дв'ятсот дв'яносто де'ять вітань від гризликів!

З вдячніст, Ваша тітка пані Гмулва".

На пагорбах запала тиша.

– Що таке "ганбний"? – запитав я.

– "Ганебний", звичайно, – відказав Гризлик.

– Тобі подобаються виховні ігри? – обережно поцікавився Фредріксон.

– Страшенно подобаються! – захоплено мовив Гризлик.

Його відповідь так мене спантеличила, що мені запаморочилося в голові і довелося сісти на траву.

– Відкрий, будь ласка, конверт! – не втерпів Верть.

Гризлик урочисто перегриз шворку і витягнув з конверта світлину, на якій у натуральну величину була зображена тітка пані Гемулевої у ролі королеви гризликів.

– Ніс у неї неушкоджений! – скрикнув Верть. – Який я щасливий! Яка гарна фотокартка!

– Любий, поглянь на рамку, – звернула увагу коханого Підливка.

Усі подивилися на рамку, в яку було оправлено світлину, і водночас скрикнули: "О!" Вона була зроблена зі справжнього іспанського золота, прикрашена по кутках трояндами з топазів та хризоліту. По всьому периметру тягнувся рядок дрібних діамантів (зворотній бік прикрашала звичайна бірюза).

– Як гадаєш, можна їх відколупати? – поцікавилася Підливка.

– Звичайно! – захоплено скрикнув Верть. – От якби серед весільних подарунків було ще й шило…

Раптом з боку затоки почувся громовий рик:

– Та що це таке! Клянуся своїм задком! Я чекаю на ранкову каву, а ніхто навіть не почухався, щоб зробити приємність старому Едвардові!

Кілька днів по тому, як Тато Мумі-троля розповів про весілля Вертя, все товариство сиділо на ґанку. То був буряний вересневий вечір. Мумі-мама приготувала ромовий пунш, канапки з солодким сиропом і святково прикрасила домівку.

– То як? – очікувально глянула Мумі-мама на Тата.

– Сьогодні я завершив працю над мемуарами, – оголосив Тато безрадісним голосом. – Крапку поставлено о 18.45. Останнє слово за вами – самі маєте вирішити, подобається вам моя книга чи ні!

– Розпутне життя з гатіфнатами описали також? – поцікавився Нюхмумрик.

– Ні-і, – похитав головою Мумі-тато. – Розумієш, ця книга повчальна…

– Саме тому слід було писати про все! – запально вигукнув Нюхмумрик.

– Ш-ша, не сваріться, – примирливо мовила Мумі-мама. – А я десь з'являюся у твоїй оповіді? – запитала вона, зашарівшись до кінчиків вух.

Мумі-тато відпив три великі ковтки зі свого келиха.

– А тепер, синочку, слухай дуже уважно, – мовив він, – бо насамкінець я розповім, як зустрів твою Маму.

Тато розгорнув зшиток і почав читати.

Настала осінь, безпросвітні дощі огорнули острів Володаря густою імлою. Я був цілком певен, що блискуче випробування "Мурської Сиринади" було лише початком великої мандрівки у світ. Та помилився. Воно стало кульмінацією, найяскравішою подією нашого життя, однак… без продовження. Не встигли ще стихнути пристрасті після весілля Вертя, як Фредріксон взявся до поліпшення конструкції свого винаходу. Без кінця щось міняв, добудовував, припасовував, шліфував, чистив і малював, аж врешті "Мурська Сиринада" перетворилася на вишуканий салон.

Інколи Фредріксон вибирався на прогулянки з Володарем або з мешканцями Королівської Самостійної Колонії, але завжди повертався на обід додому.

А я далі скнів, гинув від туги за безкраїм світом, який чекав на мене і ніяк не міг дочекатися. Надворі дощило щораз гірше, а у Фредріксона завжди знаходилася якась причина відкласти мандри: то треба було ремонтувати стерно глибини, освітлення чи люк, то щось удосконалювати.

Настав час штормів.

Хатинку Мюмлі знесло вітром, її Доня застудилася, ночуючи під відкритим небом. Дощ протікав і до бляшанки Вертя. Лише я мешкав у порядному будинку з доброю кахляною пічкою. Чого можна сподіватися у таких випадках? Звичайно, всі не довго думаючи перебралися до мене! Однак що більше життя у навігаційній рубці нагадувало родинне, то самотнішим я себе відчував.

Навіть описати вам не можу, як зле, коли твої друзі одружуються або стають винахідниками. Сьогодні це веселі, охочі до пригод товариші, котрі, як тільки надокучить осіле життя, готові податися в мандри – й увесь світ стелиться перед ними! Та одного чудового дня це не залежне ні від кого товариство стає збайдужілими співмешканцями, яких нічого не цікавить, які воліють ніжитися у теплі і яких лякає дощ за вікном! Колекціонують речі, котрі вже нема куди приткнути! Ведуть пусті теревені! їм більше не кортить приймати несподівані рішення або ж чинити наперекір! Колись вони напинали вітрила на човнах, а тепер майструють полички для порцеляни! Важко розповідати про це без сліз!

Та найгірше, що їхня апатія і збайдужіння почали заражати й мене.