Шевчук Валерій - Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози, Шевчук Валерій

І Партизан, і Каша. Даже Адама — їрунда, хоч і не всіда. І часом, може, раз у жизні, нам тра завить! Поняв мене, чи ти тупий, Обертас?

Каша сів, ображений на Обертаса до глибини душі, і замотав головою, розсипаючи щедро пархи.

— Я, коли сказать, інода — од душі! — сказав він.

— Не обіжайся, Каш, — мовив Єва. — Всьо правильно зробив. Бо весь світ — їрунда, і ми — їрунда, і все…

І він скрутив двоповерхового матюка.

— А када всьо їрунда, — примружився Партизан, — то чи не лучче нам повеселиться, бо й вить — їрунда, а от веселиться це ще як сказать!

— Ти обормот! — повчально сказала, втираючи сльози, Адама. — І не пунімаєш момента. А хто не пунімає момента, той чувак, пойняв, Партизан? Чи ти такий дурний, шо тобі такого не пойнять?

— Через це я й придложив повелеситься, — криво всміхнувся Партизан.

7

І вони почали веселитися. Не відразу, а поступово розворухуючись, бо те Кашине виття ніби попекло їх, ніби кинуло самих до ями, чорної, липкої, повної болота чи кваші, що смерділа отим Темним, яке промайнуло у Євиній хатці й примусило повірити: все серйозно і вони прийшли на передпоминки, а властиво, попрощатися із своїм дружбаном. Отож почали видряпуватися з тієї ями, щоб стати такими, як були передоцім, перед моментом, якого не "пунімав" Обертас, а може, й Партизан. Бо Каша та Адама його "пунімали", а найбільше його розумів таки Єва, адже це до нього прийшла Біда.

Відтак вибирались із ями: анекдотом, жартом, хохмою, а тоді заревли пісні вже веселої, розтуляючи пащеки, з яких виривався сопух із шматочками пережованої собачатини, огірків та моркви. І ніхто з них і гадки не мав, що всі вони лише ляльковий театр, який тільки напочатку ляльковий, і їхні рухи — то не їхні руки, а посмик нитки. І їхні слова — не їхні, бо їх проказує за них Актор[2] під сценою чи на поді. А окрім того, існує ще один: Головний у цьому гротескнутому дійстві, який хоча й використав поетику лялькового театру, однак насправді є балетмейстером. Отож усе мало завершитися таки танцем, бо танець таки основа цього спектаклю. Тому він, отой Невидимий, пильно вдивлявся на той не піднятий над публікою, а навпаки — спущений у яму Євиної хатки майданчик, на якому й відбувалося дійство, і йому, може, було утішно, а може, й печально бачити, як ляльковий перетворюється у театр масок, бо кожен із дійовців, навіть Адама, налили в себе чародійного пійла, від якого людина й перетворюється на носія маски, що її вигадав для них шалений та незбагненний режисер — тим і стали масками-ляльками, що керуються таки ниточками. І в кожного дійовця маска була смішна: дурна, гротескна й почварна, але з ями сяк-так вони повилазили чи виборсалися. І тільки одного помилував той божевільний режисер — Єву, тримаючи його нерушним на ліжку й пустивши йому в голову трохи світла з прожектора. Воно й проливалося через очні виходи, хоч до компанів навряд чи доходило. Через це Єва по-своєму й сам ставав трохи таким режисером, а може, лише його часткою. І Єві здалося, що це й справді щось дивне, бо в ньому, крім Невидимого, всі є акторами, а глядач лише один — саме він, тобто частка режисера. Відтак театр масок поступово перетворювавсь у кіно-театр, ні, не кінотеатр, а через дефіс. І все те, що відбувалося за столом, стало ніби ретроспекцією. І Єва цілком міг переконатися, що бачить себе минулого і своє минуле, може, трохи й покривлене через модерністичні вивихи, але, по суті, глибоко реальне. Однак і ця покривленість була потрібна, через що режисер і вирвав з його язика кліщами своєї заповзятливості оті важкі, олив’яні слова, що все в світі — "їрунда". Дивився це кіно, інколи звеселяючися, а більше жахаючись. Адже залишав у цьому світі тільки його, бо кіно насправді — театр тіней, а тіні — це тіні і не більше. І їхнє існування залежить не від нього чи будь-кого з цих акторів, а тільки од світла, прожектора чи проектора, що їх пустив кіномеханік; коли ж світло гасне, а до цього увіч-таки йдеться (і Єва це твердо знав), то жодного кіна не буде, а всі тіні розтануть у просторі, як не один творений на цій землі міраж. І коли Єва це збагнув, йому захотілося заплющитися, що він і вчинив, відтак кіно пропало, залишилися тільки звуки, власне, розсипані в кімнаті слова, що виривалися з розхилених пащек, — якусь мить провисали в повітрі й безшумно лускали, ніби бульбашки, бо й слова — тіні. А всі разом, змішані, створювали кашу, тобто щось схоже на мову одного з другорядних героїв цього дійства, але не тоді, коли той співає, відтак учинялося щось на кшталт постмодерністичного белькотання (про яке дійовці вистави не мали зеленого поняття), але вони це белькотання захоплено витворювали.

Але ще раз наголошую: не забуваймо, що режисер був передусім балетмейстером, через що в конечному підсумку мав перетворити всі оті театри, які вміщав на малій площинці підлоги Євиної хатки, у балет, який не знає слів, а лише мову рухів — химерний танець тіней, бо химерний Невідомий такого танця поклав-таки в суті життя. Отож після всіх тих метаморфоз, що визначали ступені виборсування з ями, він пустив у вуха своїх дійовців музику, хоч тут не могло бути ані радіо, ані магнітофона — всі предметні речі представники цього мікросвіту давно перетворили на пекучу воду, яка давно розчинилась у їхніх нутрах, як розчиняється й зараз, а може, тих речей тут ніколи й не було. Але музика таки з’явилася, ніби сама від себе, і вони під неї почали смикатися і вигинатися, створивши коло довкруж Адами, яка вигиналась і смикалася найбільше, ніби бажала викликати в цих анемічних, півзаморочених кавалерах хоч би видимість сексуального почуття до себе. Але вони давно були ялові, отож тільки й могли, що незграбно імітувати це почуття, вряди-годи погукуючи і творячи зі своїх спітнілих лиць сатанинські маски, змінні та крихкі. І на все те, може, й сумно, а може, лишень уважно, десь так, як ботанік на комах, котрих вивчає, звідкілясь дивилося Око, вправлене в трикутника, чи з форми летючої тарілки, з променя, якого ті посилали, відтак ті промені й ставали нитками, котрі водили у вертепній хатці отих ляльок-комах.

8

І це було так, хоча, може, приманячилося Єві, бо він раптом упав у запамороку від того гомону, покриків, Адаминих вискотів, Кашиного шавкотіння (бо той, коли танцював, завше шавкотів), від тупоту, випарів їжі, горілчаного перегару, куряви, що знялась із ніколи не метеної Євиної підлоги і покривала танцюристів туманом. Але в цій запамороці очі його не переставали бачити, тож вряди-годи вирізняли чи освітлювали прожекторним світлом котрусь подобу. І йому здалося, що Партизан став жуком-гнойовиком з чорним панциром крил за спиною і з малими покривленими ніжками, озутими в запилені сандалети, в яких було обірвано пасочки; голова в нього стала маленька, з вушками й вилупленими очима. Обертас перетворився на таргана-альбіноса, Каша — в коника-стрибунця, правда, голова в нього залишалася колишня: із заплетеною кіскою та пархами — і то, мабуть, тому, що головний метаморфозотворець пошкодував знищувати таку незрівнянну головоньку. Адама ж здобула подобу мурашки — і всі вони, побільшені до людського розміру, шалено гецали і гехали з якимсь дивним відчаєм ув очах і на обличчях, ніби давно хотіли припинити цього бузувірського танця, а не могли — були-бо викляті. І той, хто їх викляв, зволив, щоб вони не зупинялися, бо, коли подумати, всі ми, танцюючи танка життя, ніколи його не змінюємо, бо танок є танок, і система рухів у ньому надто обмежена, відтак примітивна і складається з повторів та видозмін. І Єві стало дивно, що все це відбувається з ним, і в його домі, і з його дружбанами. І тонкий жах у його нутрі почав формуватися у відомого нам червоного вужаку, і той вужака напружив тіло, готуючись до скоку, відтак і скочив, вирвавшись із Євиного горла, і з розгону ляпнувсь об стелю, притім так потужно, що перетворився там на червону пляму з вилізлими навсібіч мацаками…

І все завмерло: Партизан, уже не в тілі жука-гнойовика, а в питомому, закоцюб, вибалушивши злодійські очі; так само й Обертас, а з ними Каша. І тільки Адаму не вдарив цей правець, вона тонюсінько зойкнула й пішла дрібним кроком до ліжка.

— Шо тобі, Єв, бовить? — спитала тривожно. — Не помогви табв’єтки?

— Не помогли, — вихлипнув Єва. — Скажи їм… щоб… пішли…

— Ви чуви? — репетнула вискуче Адама. — Пішви вон! Пішви!

І вона заверещала, ніби й собі викинула з горла вужаку, й кинулася на побитих правцем компанів з піднесеними кулачками й почала молотити їх — одного, другого й третього. І це вивело компанів із оціпеніння, відтак вони валом повалили до виходу, щось здивовано чи й обурено кавкаючи, бо не знали й не усвідомлювали вини, тож були більше зчудовані, як вражені. Останнім Адама вигнала за двері Обертаса й заплеснула перед його отупілою тарганською, побабілою фізіономією двері.

— Ти шо, Адама, сказилась? — спитав він не так в Адами, як в зачинених перед носом дверей.

— Сказивася, сказивася! — заверещала в сінцях Адама. — І шоб мені порога не переступави, пойняви! Пішви вон!

І вона пошукала очима защіпки, щоб замкнути двері, але защіпки тут, як звідомлялося, не існувало, отож сплюнула, обтерла рукою запльованого рота, бо слина в неї перетворилась у піну, і навшпинечки рушила назад, а хатні двері прочинила ледь-ледь і то так, щоб просунути свого мурашиного видка, який і проспівав солоденько:

— А мені, Єв, тоже піти, чи, мо’, остаться? Я б тебе, бідненького, доглянува?..

— Іди к чорту, — просипів Єва, зовсім позбувшися сили. — Всі, всі ідіть к чорту!

— Ну й розумничок, — сказала мурашина голова, й Адама крадьки вступила в кімнатку. — Знаїш, що це я подумава? Може, та чортиця Маруська не ті табв’єтки тобі дава?..

— Не знаю, — прохрипів Єва. — Винеси… з хати… хавку… і пуйло… бо вирву…

Тоді Адама не пожаліла власної скатірки, згорнула її разом із каструлею, тарілками, ложками, виделками й пляшками — все уже порожнє: не залишилося ані хліба, ані огірків, ані моркви, а слоїчка з медом Партизан, хоч і був уражений, таки встиг захопити з собою, — виперла все те в сіни, ще й хатні двері припечатала.

Але дружбани од Єви не пішли. Вони сіли всі втрьох на лавочці, яка була одна в Євиному дворику, і заспівали ті ж таки "Забіліли сніги", власне, співав тільки Каша, а Партизан із Обертасом підвивали, очевидно, бажали нагадати невдячному Єві, що ні батько, ні мати, ні жінка, яких у Єви давно не було (а Адама — яка ж це жінка?), за ним не заплачуть, а заплачуть лише товариші його, дружбани і компани — і вони двічі проячали про того товариша з пісні, щоб до Єви таки дійшло: тільки вони в цьому світі Єву жаліють, Єві співчувають, отож цілком даремно він їх прогнав.