Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт

Двері рвучко прочинилися, і на порозі став Гуго. Він злегка похитувався. Професор бачив, що син п'яний, проте удав, ніби не помічає того, спокійно вказав йому на крісло. Гуго відштовхнувся од дверей і, ступаючи так, ніби під ногами у нього була палуба корабля, а не лискучий паркет батькового кабінету, підійшов до стола.

— Сідай, — наказав фон Глевіц.

Гуго обережно сів у крісло.

— Де це ти так?

— У Дітца. Замивали залізний хрест з дубовим листям.

— А він не хвалився часом, за які це заслуги?

— Ні. Казав тільки, що має великі особисті. Та ще допомагає комусь у Берліні обдурити Черчілля. Я недослухався, що він там говорив, пив вино і танцював з його гретхен.

Професор вийшов з-за стола. Декілька разів збуджено пройшовся по кабінету. Несподівано зупинився і знову вийняв порошок, його широку кремезну постать з грубо зліпленою головою, що міцно сиділа на короткій м'язистій шиї, віддзеркалювало скло вмонтованих у стіну книжкових шаф. Гуго дивився на це зламане склом відображення і не міг зрозуміти, що сталося з його завжди таким спокійним батьком. Гуго п'яно хитнув головою і запитав:

— А що, власне, тебе турбує — Дітц, хрест чи Черчилль?

— Замовкни! — фон Глевіц різко повернувся до сина. — Ти живеш, мов сліпе кошеня. Тебе дурять, водять за ніс. І хто? Сілезька мокриця, у якої ніколи не було мозку більш як на два гроші, а ти…

— А що я? — Гуго відкопилив п'яні губи. — Мене запросили, я і п'ю.

— Пропиваєш батькову честь!

Гуго промовчав. Такої злості він давно не бачив у батькових очах. Важко дихаючи, фон Глевіц підійшов до крісла, в якому сидів Гуго.

— Ти зараз же розповіси мені все, що знаєш про справу з фальшивими грішми, — тихо, але з таким притиском у голосі промовив батько, що в Гуго похололо всередині. Він втягнув голову в плечі і мовчав, не сміючи підвести очі.

— Ну? — фон Глевіц трусонув його за плече.

— А що я знаю? Дітц передавав мені валізки з фальшивими фунтами. Спочатку я сам возив їх, а потім він порадив, щоб я підшукав когось іншого. Ну, я запропонував Хорста. Перед тим, як Хорста мали арештувати, Дітц сказав мені, що так треба. Це, мовляв, політика, і Хорстові нічого не загрожує.

Фон Глевіц схопив сина за груди, рвонув його з крісла. Професор відчув непоборне бажання розбити, розтрощити цю пусту, недоумкувату істоту, в п'яних очах якої не було нічого, крім тупого переляку. Проте він стримав себе. В наступну мить професором оволоділо почуття омерзіння. Відпустив сина і одійшов до вікна.

«Так, це політика. В наш час це зветься політикою». Здатність аналізувати не залишала професора навіть у хвилини найвищого нервового збудження.

«Цілком ясно. Справою Торнау зацікавився Гіммлер. І як я одразу не подумав про нього? Адже зовсім недавно, на банкеті в Берхтесгадені він хвалився, що гестапо успішно провело ряд крупних фінансових диверсій проти Англії і Америки… Тепер Гіммлер хоче відвести од себе удар, оббілити гестапо. Так зручніше буде вести переговори з Заходом. Преса роздує процес над Торнау, заведе в оману громадську думку, відволікатиме увагу німців од провалів на Східному фронті. А тим часом Гіммлер сподівається порозумітися з союзниками Росії — ловко. Та щоб роздути таку авантюру, одного Хорста замало. Гіммлер не спиниться ні перед чим. Він кине у це багно і моє ім'я. Гуго посадять — це ясно. Тільки тоді вони зможуть надати процесові належної ваги. Треба негайно шукати захисту. Але в кого? Борман? Ні, цей не посміє стати проти гестапо. Герінг? Так, Герінг. Він ненавидить Вірного Генріха, а коли дізнається про наміри Гіммлера випередити його у переговорах із Заходом, негайно внесе у вуха Гітлеру. Разом ми відкрутимо голову Гіммлеру».

Фон Глевіц підійшов до стола і натис кнопку дзвоника, викликаючи камердинера. Погляд його упав на сина. Той підвів п'яні винуваті очі.

— Тебе посадять, — сухо промовив фон Глевіц.

— За що? — Гуго схопився на ноги.

— За те, за що сидить Хорст.

Гуго стояв ні живий ні мертвий. Він ніколи не міг подумати, що ця забавна пригода з фальшивими грішми може так несподівано обернутися йому на зле.

— Але ж фунти давав мені сам Дітц.

Професор не відповів — на порозі кабінету з'явився камердинер.

— До ваших послуг, гер професор.

— Негайно приготуйте все для дороги. Я виїжджаю до Берліна, — наказав фон Глевіц.

— Даруйте, о котрій годині?

— Рівно о двадцятій. Поспішайте, Гансе.

— Біжу, гер професор. Ось тільки… Ваші вечірні газети, — старий слуга поклав на журнальний столик газети і підтюпцем вибіг із кабінету.

Герберт фон Глевіц розгорнув вечірній випуск «Фелькішер беобахтер» і одразу знайшов те, що шукав.

«Мюнхен. (Від власного кореспондента. По телефону.) Сьогодні вдень я мав цікаву зустріч з керівником зграї фальшивомонетчиків Хорстом Торнау».

Очі професора швидко пробігали рядки повідомлення. Кореспондент красномовно, з подробицями розписував свою розмову з Хорстом. Раптом погляд фон Глевіца зупинився, вм'явся в кінцеві рядки кореспонденції.

— Почалося… — промовив стиха.

Гуго кинувся до батька. Вихопив у нього з рук газету.

«Бесіда наша підходила до кінця, — значилось в останньому абзаці замітки, — коли Хорст Торнау з властивою йому експансивністю зробив досить дивну заяву для преси. Він сказав буквально таке: «В тому, що зі мною сталося, винен Гуго фон Глевіц (син професора-невропатолога доктора Герберта фон Глевіца. Пояснення редакції). З його рук я одержував фальшиві англійські банкноти…»

Гуго випустив газету. Вона впала на стіл. З першої сторінки, ховаючи за товсті скельця пенсне примружені хижі очі, на нього дивився Гіммлер.

До стола