Стівен Кінг - Вітер крізь замкову щілину: Темна вежа VIII

– Пердунчик зійшов з рейок, – сказав я. – Ви можете зібрати людей, щоб допомогли поставити його на місце? У нас є гроші, щоб заплатити їм за працю, та й ми з Джеймі радо попрацюємо разом з ними.

– Не сьогодні, – з відсутнім поглядом сказав Піві. Він вивчав карту. – Машиніст досі там?

– Так. Він і ще одна людина.

– Я відправлю по них Келліна і Вікку Фраїв на возі. Келлін – мій найкращий помічник… двоє інших небагато варті… а Вікка – його син. Вони їх заберуть і привезуть сюди ще до сутінків. Час є, бо о цій порі року дні ще довгі. А поки що, хлопці, зосередьтеся. Ось залізнична колія, а ось Безтурботність, де скалічили ту бідолашну дівчину, з якою ви балакали. На Великій дорозі, як розумієте. – Він намалював маленький квадратик для Безтурботності й поставив у ньому хрестик. На півночі від жіночого притулку, ближче до зубців на його карті вгорі, поставив ще один Х. – Це те місце, де було вбито Йона Куррі, вівчаря.

Ліворуч від цього Х, але загалом на тому самому рівні, тобто під зубцями, шериф намалював наступний хрестик.

– Ферма Алора. Семеро вбитих.

Ще далі ліворуч і трохи вище з’явився новий крейдяний Х.

– Ось ферма Тімберсміта на Чистих Височинах. Дев’ятеро вбитих. Це там ми знайшли голову маленького хлопчика, настромлену на палю. Довкола неї скрізь були сліди.

– Вовк? – спитав я.

Шериф похитав головою.

– Ні, якийсь наче великий кіт. Спочатку. Та перед тим, як ми загубили слід, відбитки перетворилися на щось подібне до копит. А потім… – Він хмуро на нас глянув. – Відбитки ніг. Спочатку здоровецькі, як у велетня, але поступово вони все меншали й меншали, аж поки не стали такими, як у будь-якої людини. Та хай там як, на сланці ми їх загубили. Може, якби з нами був ваш батько, сей, цього б не сталося.

Шериф узявся далі малювати карту, а коли закінчив, то відступив убік, щоб ми могли добре її роздивитися.

– Мені завжди казали, що у хлопців вашої породи мають бути не лише спритні руки, а й гострий розум. То що ви тут бачите, на цій карті?

Джеймі зробив кілька кроків уперед між рядами матраців (мабуть, цю камеру було призначено для багатьох гостей, яких приводили сюди за хуліганство в нетверезому стані) і провів кінчиком пальця по зубцях на верхівці карти, трохи їх розмазавши.

– Тут усюди соляні шахти? Вони йдуть по всій довжині підніжжя пагорбів?

– Так. Соляні скелі, так називають ті пагорби.

– А де Мала Дебарія?

Піві позначив містечко шахтарів ще одним хрестиком. І він виявився близько до Х на тому місці, де вбили жінку й картяра… бо вони прямували в Малу Дебарію.

Джеймі ще трохи пороздивлявся карту, а потім кивнув.

– Здається мені, що шкуряк може бути кимось із шахтарів. Ви теж про це думаєте?

– Еге ж, сільчаник, хоча кількох із них теж роздерли. У цьому є сенс – якщо в такій божевільній справі, як ця, взагалі щось може мати сенс. Нова копальня набагато глибша, ніж старі, і всім відомо, що в землі водяться демони. Може, якийсь шахтар на такого натрапив, розбудив, і той у нього вселився.

– А ще в землі є речі, залишені Великими Древніми, – нагадав я. – Не всі вони становлять небезпеку, але де які доволі-таки небезпечні. Можливо, одна з тих давніх речей… як їх називають, нагадай-но, Джеймі?

– Артифакс, – сказав він.

– Так. Може, це котрась із них в усьому винна. Хтозна, а раптом цей тип зможе нам розказати, якщо залишимо його в живих?

– Оце вже навряд, – прогарчав Піві.

А як на мене, то можливість була. Якби ми змогли його вирахувати й узяти засвітла.

– Скільки там тих сільчаників? – спитав я.

– Не так багато, як було в давні часи, бо зараз, бачте, працює тільки одна копальня. Я б сказав, не більше… двохсот.

Ми зустрілися поглядами з Джеймі, і в його очах я побачив іскорки сміху.

– Спокійно, Роланде, – сказав він. – До Свята Жнив опитаємо всіх. Якщо поквапимося.

Він перебільшував, звісно, але я вже розумів, що стирчати нам у Дебарії щонайменше кілька наступних тижнів. Та навіть якби нам на допиті трапився шкуряк, не було певності, що ми зможемо його вирахувати, бо він міг виявитися майстерним брехуном чи не відчував би за собою провини, щоб її приховувати. Його денне «я» могло ні сном, ні духом не відати про походеньки «я» нічного. Я хотів, щоб зі мною був Катберт (той умів пов’язати між собою речі, в яких, здавалося, не було нічого спільного) і щоб був Алан, котрий умів читати думки. Але Джеймі теж годився. Зрештою, він помітив те, що я мав би побачити сам, те, що було в мене перед самісіньким носом. В одному ми з шерифом Піві були одностайні: я так само, як і він, ненавидів загадки. І за все своє довге життя так їх і не полюбив. Я не вмію їх розгадувати, мій розум працює в іншому напрямку.

Коли ми повернулися в контору, я сказав:

– Шерифе, я мушу поставити вам кілька запитань. Перше – чи відкриєтеся ви нам, якщо ми відкриємося вам? Друге…

– Друге – чи знаю я, хто ви є, і чи приймаю те, що ви робите. І третє, чи прошу я про поміч і оборону. Так, так і так, каже шериф Піві. А тепер, заради богів, поворушіть мізками, хлопці, бо минуло більше двох тижнів, відколи ця потвора вигулькнула в Безтурботності, і того разу вона як слід не наїлася. Вже дуже скоро вона знову вийде на полювання.

– Воно блукає лише вночі, – сказав Джеймі. – Ви певні цього?

– Так.

– А Місяць на нього якось впливає? – поцікавився я. – Бо радник мого батька і наш колишній вчитель каже, що в деяких стародавніх легендах…

– Ті легенди я чув, але в цьому вони хибні. Принаймні коли йдеться саме про цю почвару. Іноді вона нападає, коли Місяць у повні – коли вона з’явилася в Безтурботності, вся в лусці й наростах, мов той алігатор з Довгих Солоних Трясовин, у небі якраз сяяв повний Торговець. Але на фермі Тімберсмітів воно поорудувало, коли Місяць був темний. Хотів би я сказати вам щось інше, та не можу. А ще мені б хотілося, щоб уся ця історія скінчилася і мені не довелося ще чиїсь кишки витягати з кущів чи знімати голову ще однієї дитини з жердини на паркані. Вас прислали