Стівен Кінг - Вітер крізь замкову щілину: Темна вежа VIII

попрокидалися. Звісно, він не намагався їх усіх привести до тями, то було б божевілля, самі розумієте, але сплячими їх теж стріляти не хотів. Вони прокидалися, хтось більше, хтось менше, та ненадовго. Стівен так спритно витяг револьвери, що я й не побачив, як його руки рухалися. Любі мої, та блискавка так скоро не б’є, як він зброю вийняв. Щойно ті великі револьвери з великими сандаловими руків’ями висіли в нього на боках, а вже наступної миті спалахували у нього в руках і гуркотіли в тому закритому просторі, як грім. Але мені це не завадило витягти й свою зброю. То був старий револьвер, що дістався мені від діда, але ним я вклав двох розбійників. Перших людей, яких я вбив у своєму житті. Відтоді, хоч як сумно це казати, було їх чимало.

Єдиним, хто вижив у тому розстрілі, був сам Батько Ворон, Алан Кроу. Він був уже старий, весь перекособочений, і одна половина лиця в нього була паралізована від крововиливу чи ще якоїсь біди, але рухався він все одно спритно, як диявол. Він був у кальсонах, а револьвер стирчав із чобота на краю постелі. Він підхопив його і розвернувся в наш бік. Стівен застрелив його, але старий виродок встиг випустити одну кулю. Вона полетіла навмання, проте…

Піві, котрий у ті далекі дні був не старший за нас, двох молодих хлопців, що стояли перед ним, підняв кришку скриньки на хитромудрих петлях, задумливо подивився на те, що лежало всередині, потім підвів погляд на мене. Кутики його вуст знову торкнула та ледь помітна усмішка спогадів.

– Роланде, ви бачили шрам у батька на руці? Отут-о? – Він торкнувся місця над згином ліктя, де починаються м’язи.

Тіло мого батька було картою зі шрамів, але ту карту я добре знав. Шрам над внутрішнім боком його ліктя був глибоким, ямочкою, майже такою, як та, що її не приховували вуса шерифа Піві, коли він усміхався.

– Остання куля Батька Ворона влучила у стіну над стовпом, до якого була прив’язана жінка, і зрикошетила. – Він розвернув скриньку і показав її вміст мені. Всередині лежала сплющена куля великого калібру. – Я вирізав її з руки твого тата ножем для обрізання туш і віддав йому. Він подякував і сказав, що колись я отримаю її назад. І ось вона повернулася. Ка – це колесо, сей Дескейн.

– Ви коли-небудь розповідали цю історію? – спитав я. – Бо я чую її вперше.

– Про те, як я вирізав кулю з руки справжнього нащадка Артура? Ельда з Ельда? Ні, досі ще нікому і ніколи. Бо хто б мені повірив?

– Я вірю, – сказав я. – І дякую вам. Ця куля могла його отруїти.

– Нє, нє, – зі смішком заперечив Піві. – Його не могла. Кров Ельда надто сильна. Якби я був боягузом… чи бридливим… він би сам це зробив. А так він дав мені можливість приписати собі більшу частину заслуги за банду Ворон, і відтоді я шериф. Але скоро вже ним не буду. Це діло зі шкуряком було для мене останньою краплею. Я бачив достатньо крові й не горю любов’ю до загадок.

– А хто посяде ваше місце? – спитав я.

Здавалося, запитання його здивувало.

– Мабуть, ніхто. Шахти знову закриють через рік-два, тепер уже назавше, а рейки в такому стані, як вони зараз є, протримаються недовго. Разом ці дві події доб’ють Дебарію, яка за ваших дідів була ошатним містечком. Той святий курник, який ви точно проминали дорогою сюди, ще, мабуть, існуватиме, а крім нього не буде ніц.

В очах у Джеймі з’явився стурбований вираз.

– Але що буде, поки цього не сталося?

– А нехай фермери, бандерші і картярі проваляться під три чорти. Мені до них діла нема, чи то вже скоро не буде. Але я не піду, поки не владнаємо цю справу, так чи інак.

– Шкуряк напав на жінку в Безтурботності, – сказав я. – Сильно її пошматував.

– А ви там були, га?

– Жінки перелякані. – Я подумав і згадав ніж, причеплений до ноги завтовшки як стовбур молодої берези. – Усі, крім настоятельки.

Шериф усміхнувся.

– Еверлін. Ця й самому чорту в пику плюне. А якби він забрав її з собою в Ніс, то за місяць вона б там уже верховодила.

– Ви не маєте здогадів, ким міг би бути цей шкуряк, коли він у людській подобі? – спитав я. – Якщо маєте, скажіть, прошу. Бо, як сказав мій батько тому колишньому шерифу Андерсону, ці землі не у нашому віданні.

– Імені я вам не назву, якщо ви це маєте на увазі, але дещо все-таки для вас маю. Ідіть за мною.

За його столом відкривався арковий прохід у тюрму, побудовану у формі літери Т. Саме туди шериф нас і повів. Я нарахував вісім великих камер вздовж центрального проходу і дюжину маленьких у коридорі, що його перетинав. Усі були порожні, крім однієї з менших, де коротав вечір у дрімоті на солом’яній підстилці п’яниця. Двері в його камеру стояли відчинені навстіж.

– Щоб ви знали, колись усі ці камері були заповнені по п’ятницях і в день платні, – сказав Піві. – Сюди набивалося повно п’яних ковбоїв і робітників з ферм. А тепер майже всі вночі сидять по домівках. Навіть у п’ятницю і день платні. Ковбої у своїх бараках, робітники – у своїх. Ніхто не хоче хитаючись брести додому і здибати шкуряка.

– А шахтарі з соляних шахт? – спитав Джеймі. – Їх ви теж саджаєте?

– Нечасто, бо в них є свої салуни в Малій Дебарії. Цілих два. Огидні кубла. Коли шльондри тут у нас у «Веселих хлоп’ятах», «Розбитому щасті» чи «Байдер-Ві» стають надто старі чи надто хворі, щоб приваблювати клієнтуру, вони опиняються в Малій Дебарії. Сільчаники, коли нажлуктяться «Білої сліпоти», не надто зважають на те, є в повії ніс чи ні, головне, щоб її солодка принада була на місці.

– Чудово, – пробурчав собі під ніс Джеймі.

Піві відімкнув одну з великих камер.

– Заходьте-но сюди, хлопці. Паперу в мене катма, зате є крейда, а стіна тут хороша, гладенька. І тут нікого нема, якщо, звісно, старий Солоний Сем не прочумається. Але він рідко встає до заходу сонця.

З кишені твілових штанів шериф видобув величенький шмат крейди і намалював на стіні якусь довгу коробку з зубцями вгорі, по всій довжині. Виглядали вони як ряд перевернутих літер V.

– Оце вся Дебарія, – сказав Піві. – Отут залізнична колія, якою ви приїхали. – Він намалював низку «решіток», і я згадав машиніста