Робер Мерль - Чоловіки під охороною

Я запам’ятав, зокрема, місіонерку, яка відправляла у нас службу в неділю п’ятого травня. Це була страшенно худа жінка, і всі форми, що їх вона колись мала, зникли назавжди, залишивши по собі статуру, яку я назвав би безстатевою. До того ж превелебна Рут Джеттісон коротко підстригала волосся й носила антрацитово-сірий чоловічий костюм із церковним комірцем, так що визначити її стать було ще важче. Але її обличчю з горбуватим носом, випнутим підборіддям та фанатичними, нерухомими чорними очима не бракувало мужності.

Богослужіння й проповідь проходили в замковому конференц-залі, який вміщував чоловік сто, хоч ми ніколи й не заповнювали його цілком. Я сказав «ми», але тут слід було б дещо уточнити: богомольці займали місця відповідно до старшинства; цей порядок виробився ще до мого приїзду в Блувілл і не змінювався весь час, поки я там був.

У першому ряду сідають особи, які мешкають у замку: управитель містер Берроу та його дружина, доктор Рільке, секретарка господині Емма Стівенсон та ще троє-четверо, чиїх посад і імен я не знаю. Посередині цього ряду стоїть крісло — схоже на трон і шанобливо залишене порожнім, його вщерть заповнює, якщо можна так висловитись, постійна відсутність місіс Гельсінгфорс. Не скажу, що мешканці замку вклоняються цьому кріслу, проходячи повз нього, як швейцарці вклонялися капелюхові Геслера[11], проте зауважу, що вони обходять крісло з таким виразом на обличчі, ніби там хтось сидить.

У другому й третьому рядах сідають самотні жінки Блувілла, дуже різні віком і зовнішністю, але однакові поведінкою: вони ніколи не позирають на ЧО.

Третій, четвертий і п’ятий ряди займають С, кожен з яких носить у петельці зелений значок із золотистою літерою свого руху. Сидять вони гуртом, дуже задоволені собою, і воліють на людях ігнорувати нас, хоча більшість із них у лабораторіях нам підлягають. Хочу підкреслити, що серед С є чимало одружених, але їхні родини, на противагу родинам ЧО, залишилися за межами ранчо, і впевнені в своєму імунітеті С мають право час від часу до них виїздити, не боячись заразитись, хоч, гадаю, своїм дружинам вони дають тими приїздами мало втіхи.

І нарешті, в останніх рядах умощуються зі своїми дружинами та дітьми ЧО; це мовби має означати, що вони перебувають на останніх щаблях соціальної драбини в Блувіллі й цілком підлягають тим, хто сидить поперед них.

Превелебна Рут Джеттісон порушила в проповіді тему, яка своїми посиланнями нагадувала бладдерстеризм, але відрізнялася від нього висновками. Мовляв, цілком очевидно, що енцефаліт-16 — не що інше, як господня кара. Всевишній підняв свою десницю на людей, щоб покарати їх за гріхи (скільки разів я чув цю давню пісеньку!). Одначе не слід усе ж таки приймати на віру те, що проповідував колись Бладдерстер. Від давніх-давен і до нашого часу найбільший гріх чоловіка полягав у тому, що він перетворив жінку на рабиню.

Тут Рут Джеттісон малювала картину, яка, незважаючи на певні перебільшення, відсутність деталей та історичної перспективи, мала досить широку палітру. Та після цього закономірного засудження прадавнього чоловічого жінконенависництва проповідь починала скидатися на сон рябої кобили. Рут Джеттісон, блискаючи очима, затинаючись і мстиво розмахуючи руками, силкувалася показати, як чоловіки «ненавидять» жінок.

За допомогою дрібних, старанно препарованих фактів та висловів, схожих на цитати, але без зазначення кому вони належать, коли й де їх виголосили, а особливо за допомогою низки анекдотів — у них нездорова, садистська поведінка розбещених підлітків з дівчатами поставала як норма чоловічої поведінки — Рут Джеттісон намагалася довести, що чоловік завжди відчував глибоку відразу до жіночої плоті, відразу, яка переросла, за грубим висловом проповідниці, у «ненависть до піхви».

Мушу сказати, що грубі слова, парадоксальні твердження, а надто не дуже вишуканий спосіб, у який ця місіонерка прагнула переконати нас, викликали в ЧО іронічні посмішки, сміх і заперечливі похитування головою. Адже для дослідників у залі було цілком очевидно, що Рут Джеттісон, висуваючи свої твердження, жодного разу не послалася бодай на якусь серйозну наукову розвідку або на одне з численних і ґрунтовних інтерв’ю з ученими, а безсоромно й безглуздо вдалася до підтасовок. Наче перевернута піраміда, її твердження ґрунтувалося на кількох окремих фактах; відкинувши метод наукових досліджень і вдавшись до демагогічних запевнень, Джеттісон із кількох кротовин нагорнула цілу гору.

Релігійна чи прорелігійна думка завжди досить проста. Нею можна замінити все. І ось Рут Джеттісон, зблискуючи очима, надривним голосом, що тремтів від священного гніву, і приголомшливими словами нарешті піднесла нам висновок: чоловік, заявила вона, дивиться на жінку як на бридку посудину, куди він скидає своє сім’я, або, ще краще сказати, на своєрідну плювальницю, від якої він з огидою відвертається, плюнувши в неї.

Слухачі відреагували промовисто, хоч і по-різному. Адміністрація в першому ряду й «одиначки» в другому гаряче і, як мені навіть здалося, запопадливо заплескали в долоні. С скрушно мовчали, немовби їх гнітив спогад про власні гріхи, яких вони, на щастя, позбулися. Однак серед ЧО та їхніх дружин зчинився гамір. Рут Джеттісон насупила густі брови і, втупивши в наш гурт пильний погляд своїх великих чорних очей, майже погрозливим голосом викрикнула:

— Хтось із вас хоче поставити мені запитання?

Запала така довга й невластива для американців мовчанка, що мені здалося, ніби ми вже зрікаємося свободи слова. Мене так обурив фанатизм місіонерки і кинутий нам виклик, що я вирішив дати їй відсіч. Але я не встиг підвестися. Моя сусідка, місіс Пірс, схопила мене за рукав піджака й тихо, однак рішуче сказала мені на вухо:

— Ральфе, бога ради, не заводьте з нею сварки, це провокація.

Про місіс Пірс, дружину мого найближчого колеги, я розповім трохи