Антон Павлович Чехов - Вибрані твори

— Панове, я йду додому! — сказав він.

— Чому?

— Тому, що я не вмію поводитися тут. До того ж мені нудно й гидко7 Що тут веселого? Хоч би люди були, а то дикуни і тварини. Я йду, як хочете.

— Ну, Гришо, Григорію, голубчику… — сказав плаксивим голосом художник, пригортаючись до Васильєва. — Ходім! Зайдімо ще в один, і будь вони прокляті… Будь ласка! Григоріанце!

Васильєва умовили й повели нагору по сходах. У килимі і в золочених поруччях, у швейцарі, що відчинив двері, і в панно, що прикрашали передпокій, почувався все той самий стиль С-вого провулка, але вдосконалений, імпонуючий.

— Справді, я піду додому! — сказав Васильєв, скидаючи пальто.

— Ну, ну, голубчику… — сказав художник і поцілував його в шию. — Не капризуй… Гри-Гри, будь товаришем! Разом прийшли, разом і підемо. Яка-бо ти худобииа, справді.

— Я можу підождати вас на вулиці. Їй-богу, мені тут гидко!

— Ну, ну, Гришо… Гидко, а ти спостерігай! Розумієш? Спостерігай!

— Треба дивитись об’єктивно на речі, — сказав серйозно медик.

Васильєв увійшов до зали і сів. Крім нього і приятелів, у залі було ще багато гостей: два піхотні офіцери, якийсь сивий і лисий пан у золотих окулярах, два безвусі студенти з Межового інституту і дуже п’яний мужчина з акторським обличчям. Усі панночки були зайняті цими гостями і не звернули на Васильєва ніякої уваги. Тільки одна з них, вбрана Аїдою, скоса глянула на нього, чомусь посміхнулась і промовила, позіхаючи:

— Брюнет прийшов…

У Васильєва стукало серце й палало обличчя. Йому було й соромно перед гостями за свою присутність тут, і гидко, і боляче. Його мучила думка, що він, порядна і любляча людина (таким він досі вважав себе), ненавидить цих жінок і нічого не почуває до них, крім огиди. Йому не було жаль ні цих жінок, ні музикантів, ні лакеїв. «Це тому, що я не стараюся зрозуміти їх, — думав він. — Усі вони схожі на тварин більше, ніж на людей, але ж вони все-таки люди, в них є душі. Треба їх зрозуміти і тоді вже судити…»

— Гришо, ти ж не йди, нас підожди! — крикнув йому художник і зник кудись.

Незабаром зник і медик. «Авжеж, треба постаратися зрозуміти, а так не можна», — все думав Васильєв.

І він став напружено вдивлятися в обличчя кожної жінки і шукати провинної усмішки. Але — чи він не вмів читати на обличчях, чи жодна з цих жінок не ночувала себе провинною — на кожному обличчі вія читав тільки тупий вираз буденної, пошлої нудьги і вдоволення. Дурні очі, дурні усмішки, різкі, дурні голоси, нахабні рухи — і нічого більше. Як видно, у кожної в минулому був роман з бухгалтером та з білизною на п’ятдесят карбованців, а тепер нема іншої принади, крім кофе, обіду з трьох страв, вина, кадрилі, спання до другої години…

Не знайшовши жодної провинної усмішки, Васильєв став шукати: чи нема розумного обличчя. І увага його спинилася на одному блідому, трохи сонному, втомленому обличчі… Це була немолода брюнетка, одягнена в костюм, усипаний блискітками; вона сиділа в кріслі, дивилася на підлогу і про щось думала. Васильєв пройшовся з кутка в куток і, наче ненавмисне, сів поряд з нею. «Треба почати з чого-небудь пошлого, — думав він, — а потім поступово перейти до серйозного…»

— А який у вас гарненький костюмчик! — сказав він і торкнувся пальцем золотої бахроми на косинці.

— Який є… — сказала брюнетка.

— Ви з якої губернії?

— Я? Далека… З Чернігівської…

— Хороша губернія. Там добре.

— Там добре, де нас нема. «Шкода, що я не вмію природу описувати, — подумав Васильєв. — Можна було б розчулити її описами чернігівської природи. Адже, мабуть, любить, коли народилася там».

— Вам тут нудно? — спитав він.

— Звісно, нудно.

— Чому ж ви не йдете звідси, коли вам нудно?

— Куди ж я піду? Милостиню просити, чи що?

— Милостиню просити легше, ніж жити тут.

— А ви звідки знаєте? Хіба ви просили?

— Просив, коли не було чим платити за навчання. Хоч би навіть не просив, це так зрозуміло. Жебрак, як би там не було, вільна людина, а ви раба.

Брюнетка потягнулась і провела сонними очима лакея, який ніс на підносі склянки і зельтерську воду.

— Почастуйте портером, — сказала вона і знову позіхнула. «Портером… — подумав Васильєв. — А що, якби це увійшов сюди твій брат або твоя мати? Що б ти сказала? А що сказали б вони? Був би тоді портер, уявляю…»

Раптом почувся плач. З сусідньої кімнати, куди лакей поніс зельтерську, швидко вийшов якийсь блондин з червоним обличчям і сердитими очима. За ним ішла висока, повна хазяйка і кричала верескливим голосом;

— Ніхто вам не дозволяв бити дівчат по щоках! У нас бувають гості кращі за вас, та не б’ються! Шарлатан!

Знявся галас. Васильєв злякався і зблід. У сусідній кімнаті плакали ридма, щиро, як плачуть ображені. І він зрозумів, що й справді тут живуть люди, справжні люди, що, як усюди, ображаються, страждають, плачуть, просять допомоги… Важка ненависть і гидливе почуття поступились місцем гострому почуттю жалю і злоби до кривдника. Він кинувся в ту кімнату, де плакали; крізь ряди пляшок, що стояли на мармуровій дошці стола, він побачив страдницьке, мокре від сліз обличчя, простягнув до цього обличчя руки, ступив крок до стола, але зараз же з жахом