Микола Васильович Білкун - Женька Жменька-Едісон

добре. Хай Микита Павлович, але як ти схилив Микиту Павловича на свій бік?

— А-а, це дуже просто. Я сказав йому: «Бачиш, як я бігаю? А мій товариш (це я про тебе, Котько) бігає вдвічі швидше. І нам з ним раз плюнути переловити вас всіх за півгодини. Тому краще хай самі йдуть. Потім ще. Голка, мовляв, у нас одна, і вона обов'язково затупиться під кінець, останньому буде найболячіше. А хто дасть першим укола робити, у того й болітиме зовсім мало. Микита Павлович цю чутку дуже швидко поширив. Потім, коли вони побачили, що голка у вас не одна, вже було пізно, їм було пізно відступати.

— Та-ак, — посміхнувся у вуса дядько Захар, — далебі, свята брехня?

— Ну, хай брехня, — не образився Женька. — Все одно на користь справі. Просто малюків мені шкода стало…

Котя промовчав. Йому чомусь пригадалося, як вони з Женькою збирали металолом.

Розділ одинадцятий, з якого видно, що ліс хоч і не страшний, але налякатись там можна до смерті

Дядько Захар закінчив робити у селі профілактичні щеплення і тепер майже щодня ходив з хлопцями до лісу.

Тітка Оксана говорила:

— І що ти, старий, собі думаєш? Тобі вже однаково, тебе колись куля не брала, а тепер не бере ні вітер, ні мороз, ні сонце, ні дощ. Ти вже зашкаруб, як та кора, що ти її сушиш для ліків. Але ж дітей пожалій. Вони відпочивати приїхали, а ти їх по лісах тягаєш щодня. Що ж нам їхні батьки-матері скажуть, дивись, на кого вони схожі? Ну, Котя у мене золота дитина, він хоч їсть справно, а Женя став на скелета схожий. Подряпані обидва так, ніби з дикими котами билися. Здичавіють зовсім діти, господи прости. Хіба їм іншої забавки не можна знайти, як оце кожного божого дня по лісах волочитися? Почитати? Будь ласка, і в нас які-не-які книжки знайдуться, і в бібліотеку можна піти. Нівроку, не в лісі живемо.

— А де ж? — сміявся дядько Захар. — Звичайно, у лісі. А в тому, що вони зараз мало читають, я не бачу великої біди. Зимою начитаються.

І хлопці з ранку і до вечора блукали по лісі, часом з дядьком Захаром, а часом, коли його викликали до хворого, — самі. Правда, самі вони далеко не заходили, ходили тільки по узліссі, але хіба зменшувався від того інтерес?

Женька брав товстенну книжку-гербарій, яку багато років тому хтось з товаришів подарував дядькові Захарові, і звіряв кожну знайдену рослинку з малюнком у книжці. Він страшенно радів, коли йому щастило знаходити в лісі чи на лузі рослину, намальовану у книжці. У книжці під малюнками крім українських підписів були підписи ще й латинською мовою. Це виглядало вже зовсім по-науковому. Один такий підпис Женька навіть завчив напам'ять: «Тузіляга фарфара». Чогось йому весь час пригадувалась фарфорова собачка, яка стояла на столику у Ліди. І хоч трава мати-й-мачуха нічого спільного з собачкою не мала, латинська її назва запам'яталася Женьці саме так. Тепер, маючи на озброєнні дядькову книжку, Женька міг, заглядаючи в неї, раз у раз ошелешувати Котю, а то й саму тітку Оксану своєю обізнаністю. Якось він запитав у неї:

— Тьотю, а чому у вас перед вікнами ростуть алтеа розеа і календула офіціналіс? Вони що, просто для краси?

— Де ти їх, синочку, забачив? — питала тітка Оксана, висовуючись з вікна. — Оце? Це, синочку, мальви. Вони не тільки для краси. Корінці їхні для лікування годяться. Варять, і очі ними промивають, і горло полощуть. Ну, а ця календула, чи як там ти на неї кажеш, по-нашому, по-простому, зветься нагідка. І вона не тільки для краси. Нею і порізи, і виразки різні лікують, і навіть коли очі хворі, теж помічна.

В свої мандри по лісу Женька теж брав книжку.

— Та-ак, — казав він, заглядаючи в книжку, — ти, Котько, азарум європеум вже знайшов?

— А як він по-нашому називається? — допитувався Котя.

— Яка тобі різниця — як? Ти ж все одно до пуття не знаєш цієї рослини. Подивись на малюнок і шукай таку.

— О-о! — радів Котя, подивившись на малюнок і прочитавши українську назву. — Вона називається просто копитняк і справді на копито схожа. Я таку вмить знайду!

І він таки справді знаходив. Котя був терплячим і наполегливим, а Женька завжди забігав наперед, і через це багато дечого проходило повз його увагу.

Тільки вчора Котя не виконав Женьчиних розпоряджень. Женька доручив йому шукати гіперікум перфоратум, тобто звіробій звичайний, а Котя десь зник. Женька вже почав був турбуватись: чи не заблудився Котя, а виявилось, що Котя ходить-бродить собі по галявині, збираючи фрагорія веска, і кидає їх одну за одною в рот.

— Хіба я тебе посилав по суниці? — гримнув Женька, але тут-таки, забувши про звіробій, додав:

— Ну й типчик ти, Котько, міг же й мене покликати!

Котя спочатку промовчав, а потім уїдливо сказав:

— А я навіть не знав, що це суниці! У них мусить бути якась латинська назва. Потім, коли я здогадався, що це таки суниці, я не міг тебе покликати, бо не знав, чи ти мене зрозумієш. Ти ж тепер навіть з тіткою Оксаною латиною розмовляєш.

Якось Женька вирішив зробити сюрприз дядькові Захарові: назбирати лікарських рослин. У лісі він раз у раз покрикував на Котю:

— Шукай ерітреа центраріум перс!

І Котя шукав золототисячник.

— Тягни пульмонарія офіціналіс!

І Котя тяг медунку.

Додому вони приперли неймовірний сніп, де корінці, стебла, листя, квіти були в страшенному безладді, та ще й добряче пересипані землею. Котя, з усього було видно, рвав кожне зілля з коренем, сподіваючись, що дядько Захар сам дома розбереться в усьому цьому оберемкові.

Дядько Захар тільки головою похитав:

— Ну й ну! Це ви, значить, збирали лікарські