Анатолій Іванович Сахно - Соло бунтівного полковника. Вершина

«Бандитського міста», «Бригадира», «Вальсу Турецького» тощо — стало зрозуміло: така дрібнота — тільки на сьогодні. Завтра про неї ніхто не лише не згадає, а навіть не зможе відрізнити героїв один від одного. Надовго залишаються тільки книжки, які мінімально відтворюють стан політичного життя, що відбувається саме сьогодні, тобто тоді, коли пишеться книга.

— А мені сподобались і «Бандитське місто», і «Бригадир», — Богдан Данилович заводив Сашка. Він любив слухати його розмірковування про літературу, про мистецтво взагалі. Тесля знався на цьому добре, і Богдан Данилович багато чого вчився в письменника.

— Не заперечую. Є серіали й непогані. Але щодо книжок, то вічні з них ті, які порушують теми кохання, людських стосунків, підлоти і героїзму, незалежно від того, де ті люди живуть і що роблять. Політика й історичні ПОДІЇ — лише тло. Написати, як хтось боровся з Горбачовим чи Єльциним, можна, але через десяток, не більше, років унизу, у виносках, на кожній сторінці треба буде під зірочкою пояснювати читачам, ким і хто були ті люди.

— Згадав анекдот, який шокував нас, співробітників КДБ, на початку вісімдесятих. Приблизно в другому столітті третього тисячоліття на іспиті з історії на запитання, хто такий Леонід Ілліч Брежнєв, один студент відповів: «Дрібний політичний діяч епохи Солженіцина». Тоді за подібні анекдоти не один поплатився навчанням у вузі, а дехто навіть волею, — Богдан Данилович задумався, щось згадавши своє.

А Тесля вів далі:

— Історичні події, починаючи з Першої світової війни, й потім складні історичні реалії та подальший їх розвиток — це

справді тло для того, щоб показати людські стосунки, виписувати які я намагаюсь оригінально й цікаво. Так поступово й вималювався основний підхід до написання книжки — складні людські стосунки на тлі складних історичних подій. Думаю, не я перший до цього дійшов. Але саме цей варіант — для мене.

— Коротше кажучи, ти надумав писати «людську трагедію», — сказав Богдан Данилович знову з дрібкою іронії.

Як було не знати цьому літньому полковникові, що людське життя — це і трагедія, і комедія, і взагалі — драма. Але Сашко Тесля, своїми словами ще раз наголошуючи, що в ньому глибоко сидить філософське начало і що кожна його, навіть найпростіша, думка несе в собі непросту формулу людського буття, цим самим завжди викликав у Богдана Даниловича не лише повагу, а давав йому можливість безпосередньо долучатися до того величного й складного, заплутаного й цікавого, що називалося мистецтвом, культурою, літературою.

А Сашко, вловивши в словах полковника ту легку іронію і не звертаючи на це уваги, вів далі:

— Мені ніяк не вдавалося почати писати свою книжку. Попри зайнятість і роботу над іншими книжками, статтями, я весь час шукав щось таке, що дало б мені можливість вийти з цього кола невизначеності, стало б тим початком чи базою, з яких би я стартував. Я багато читав. Читав різне, перечитував те, що колись читав і що вже й забув. Не смійтеся, але я, наприклад, ще раз перечитав «Божественну комедію» Данте Аліг’єрі. Колись, ще в інституті, я брав у руки цей твір. Але хіба тоді, в 21 рік, було до Данте!?

— Так само, як у сорок років я намагався прочитати «Два капітани» Каверіна. Зрозумів, що кожній книжці — свій час. Зараз, у зрілому віці, потреба повертатися до книжок юності все ж виникає. І це здається іноді надто смішним.

— Про «Божественну комедію» я прочитав тонну критичної літератури. Потім почав читати «Пекло». Дійшов до четвертого кола і зрозумів, що далі не читатиму. Така нудота… Знаю, що багато людей захоплюється цією книжкою. Для мене ж стиль XIX століття — ще сяк-так. Але нині читати таку муть!? Хоч від вас, надіюся, не почую, мовляв, неук, не зрозумів…

— Та ні! Я згоден. Це ще страшніше, ніж «Фауст». Там філософська блювотина, проте є якісь світлі зрозумілі думки. Де ж те блаженство читання, правда?

— Отож. Класика саме в цьому мало мені допомогла. Коли я ще тільки обмірковував сюжет, вигадував героїв, їхні родинні лінії, то дедалі глибше й глибше поринав в історію, далі й далі відсовував ту межу, з якої хотів почати розповідь про своїх героїв. — Сашко наче міркував уголос, а не розмовляв із полковником. — Думав почати з передвоєнного періоду — дуже помітної віхи в історії українського народу, з приєднання 1939 року західних земель до України. Але ті події, про які хотілося написати, зумовлені ще більш ранніми. І вийшло так, що я відсунув ту грань аж до початку Першої світової війни.

Збирався, так би мовити, мазками означити той період, мовляв, предки героїв — звідти, з того часу. Але коли почав глибше вивчати минувшину, почитав не лише істориків, а й письменників, мемуари свідків тих подій, зрозумів, що та епоха, можливо, ще цікавіша, ніж сучасність. Так я заново відкрив для себе Цвейга з його описаннями передвоєнного часу, а також інші книжки про Першу світову.

— Знаю ці твори, читав запоєм «Вчерашний мир. Воспоминания европейца», — Богдан Данилович був задоволений тим, що Сашко згадав у розмові саме ці книжки, і полковник мав нагоду ще раз засвідчити перед письменником, що й він не зовсім дурень, дещо теж читав.

— Тож мені й захотілося якимось чином більше акцентувати увагу на тому часі й перекинути місточок до сучасності, поєднати ці дві епохи, в яких живуть і діють герої кількох поколінь, — погляд Сашка в цей час був замріяним, наче він був десь далеко-далеко, можливо, в тій епосі, про яку говорив. — Але обсяг навіть роману не безмежний. Усе треба стисло викласти, інакше — нецікаво буде читати. А взагалі-то я отримую величезне задоволення від самого процесу вивчення цих матеріалів.

— Ми історії по-справжньому не знаємо, — підтримав письменника Богдан Данилович. — Те, чого вчать у школі, — жалюгідна подоба науки.

— Авжеж. Здавалося б, життя майже закінчується, навіщо тобі знати, що було на початку XX століття, тобто сто років