Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

я кликав на допомогу (вдаючись до таких заклять: «Таж це та дама, що подругує з маркізою де Сувре і так простодушно шанує Віктора Гюго — з якимсь змішаним почуттям страху й нехоті), — я не вірю, щоб усі ці спомини, які витали між мною та її йменням, якось сприяли тому, що воно нарешті спливло. Коли пам’ять починає гуляти в хованки, то при бажанні воскресити якесь ім’я, ми не годні діяти поступово. Ми нічого не бачимо, а потім нараз вигулькує точне ім’я, зовсім одмінне від того, яке нам леліло. То не воно прийшло до нас. Я радше гадаю, що з роками ми віддаляємося від зони, де імена малюються виразно, і тільки зусиллям волі й уваги, а отже, і загостренням духовного зору, я міг прорізати пітьму і все ясно побачити. У кожному разі, якщо і є переходи від забуття до воскресіння в пам’яті, то ці переходи несвідомі. Бо імена, що трапляються нам на шляху до справжнього імені, це імена оманливі й нітрохи не наближають нас до нього. Власне кажучи, це навіть не імена, а часто лише звичайнісінькі шеле-стівки, яких немає в знайденому врешті імені. Власне, ця праця думки, що переходить від небуття до реальности, дуже і дуже таємнича; зрештою можна подумати, ніби випадкові шелестівки

— то якісь жердинки, які нам незграбно, хоча й завчасу, подають, щоб допомогти нам учепитися за правильне ім’я. «Все це, — скаже читач, — не стосується непослужливости цієї дами, та що ви пішли на такий довгий відбіг, дозвольте мені, пане авторе, забрати у вас ще хвилинку і сказати: «Прикро, що ви, зелений молодик (або ваш молодий герой, якщо в його ролі — не ви), такий забудько, що не могли пригадати, як звати добре знайому вам даму». — «Авжеж, це так, пане читачу, на превеликий жаль. Ба! Це ще досадніше, ніж вам здається: адже це заповідь тих часів, коли імена та слова позникають з ясного поля свідомости, тих часів, коли ти вже не зумієш називати самому собі імена тих, кого добре знав. Атож, справді прикро, що вже замолоду доводиться ритись у пам’яті, аби відшукати добре відомі тобі імена. Але якби ця неміч пов’язувалася лише з іменами ледь знайомими, призабутими цілком природно, якими нам не хочеться обтяжувати ледачу пам’ять, то вона, ця неміч, була б нам ще й корисна». — «Перепрошую — чим же?» — «А тим, шановний добродію, що тільки хвороба дає нам нагоду помічати, вивчати і розкладати на частини механізми, з якими інакше ми б не ознайомились, дає таку нагоду і змушує із неї користатися. Хіба людині, яка щовечора падає крижем на постіль і перестає жити до тої миті, коли приходить пора їй прокинутися і встати, хіба така людина може провадити бодай якісь дрібні спостереження над сном, не кажучи вже про здійснення великих відкрить? Та вона ледве усвідомлює, що спить. Тільки несплячки якось допомагають уявити, що такс сон, кинути в цей морок бодай трошки світла. Бездоганна пам’ять не є спонукою до вивчення пам’яти. «Зрештою, чи рекомендувала вас віконтеса д’Арпажон принцові?» — «Ні, але я прошу не перепиняти мене, дозвольте мені розповісти до кінця».

Віконтеса д’Арпажон була ще легкодухіша за маркізу де Сув-ре, одначе її легкодухість була прощенна. Вона знала, що її вплив у світі невеликий. Колишні взаємини її з дуком Ґермантським лише підітнули цей вплив, а розрив завдав йому останнього удару. Досада, спричинена моїм проханням рекомендувати мене принцові, вилилася в віконтеси у мовчанці: у своїй простодушності вона сподівалася впевнити мене, ніби вона просто не почула моїх слів. Вона навіть не зауважила, що нахмурилася спересердя. А може, навпаки, помітила, але не збентежилася з того, що зрадила себе, і скористалася своєю міною, щоб утерти мені носа, щоб не надто брутально показати, що я вже зарвався, показати німо, німопромовисто.

Зрештою віконтеса д’Арпажон була в злому гуморі недарма: багато хто в цю мить задивився на балкон у дусі Відродження, де в кутку, замість монументальних статуй, якими о тій порі нерідко оздоблювали балкони, стояла, спираючись на поруччя, ще скульп-турніша, ніж вони, пишна дукиня де Сюржері-ле-Дюк, та, що успадкувала від віконтеси д’Арпажон серце дука Ґермантського. Під легким білим тюлем, що захищав її від нічної прохолоди, видно було її гнучке тіло, подібне до знесеної увись богині Вікторії. Мені залишалося тільки звернутися до барона де Шарлюса — той сидів нині в одній з кімнат нижнього поверху з виходом до саду. Я мав досить часу (барон удавав, ніби весь поглинутий партією в віст, бо так йому зручніше було прикидатися, ніби він не бачить нічого круг себе), щоб помилуватися на мистецьку й зумисну простоту його фраку, який завдяки дрібничкам, помітним лише окові кравця, здавався вістлерівською «Гармонією» в чорно-білих тонах, точніше, в чорно-біло-червоних, бо барон де Шарлюс на широкій стьожці, прип’ятій до жабо, носив хрест із білої, чорної і червоної емалі, хрест лицаря Мальтійського закону. Аж ось де Шарлюса відірвала од вісту дукиня де Галардон; вона підвела до нього небожа, віконта де Курвуазьє, гарного хлопця з нахабним личком. «Кузене, — промовила дукиня де Ґалардон, — дозвольте відрекомендувати мого небожа Адальбера. Адальбере, оце і є славетний дядько Паламед, про якого ти стільки чув». — «Добрий вечір, пані де Ґалардон! — відповів барон де Шарлюс. І процідив, навіть не глянувши на Адальбера: — «Добрий вечір, пане!» — процідив таким сердитим і таким грубим тоном, що всі були вражені. Може, він, гадаючи, ніби дукиня сумнівалася в його високомораль-ності і не могла відмовити собі в утісі натякнути на його нецноту, поклав собі впинити найменший привід з’ясувати по-своєму теплу зустріч з її небожем і воднораз привселюдно продемонструвати свою байдужість до молодиків; можливо, йому здалося, ніби Адальбер мав не вельми поштиву міну, коли тітка відгукувалася про нього, барона, а можливо, бажаючи підтримувати зв’язок із таким приємним кузеном, він почав з наскоку, щоб потім забезпечити собі перевагу, — так монархи, перш ніж піти на дипломатію, вдаються до військової акції.

Домогтися, щоб барон де Шарлюс рекомендував мене принцові, виявилося легше, ніж я гадав. Річ у тім, що протягом останніх двадцяти літ цей Дон Кіхот бився з безліччю вітряків (здебільшого з родичами, які, на його думку, зле ставилися до нього). Він так часто забороняв представникам чи представницям роду Ґермантів запрошувати когось —