Мнацакан Варданович Тарян - Месник: Повісті та оповідання

не міг заснути, ще й тепер був під тяжким враженням, залишеним відвідуванням Майданека.

Йдучи лісовою стежкою, Армен помітив Вартана. Здалеку було видно, що він уже в доброму гуморі,— від усмішки ворушилися чорні вуса.

— Армене-джан! — гукнув.— Я отримав листа!

— Швидко мама тобі відписала,— Армен кволо всміхнувся.

— Ні, цього разу не з дому.— А від кого ж?

— Від коханої.

— Жаль,— зітхнув Армен.

— Чому?

— Тому що мені не можна читати.

— Ми ж з тобою брати? — засміявся Вартан.

— Ну, брати…

— А які між братами можуть бути таємниці?

— Так, але ж я… неповнолітній.

— Дарма. Якщо можеш тримати зброю в руках і воюєш разом зі мною, то ти справжній мужчина.

Армен притих, не знаючи, що відповісти.

— Отже, братику, забудемо про різницю між нами в роках і прочитаємо лист од Каріне… Хоч як би там не було, а він таки прийшов з рідного краю, з Вірменії, отже, й тебе зацікавить,— сказав Вартан, розгорнувши лист, і почав читати:

«Здрастуй, Вартане-джан!

Одержала твого листа. Ти пишеш, що нагороджений орденом Червоної Зірки. Але, любий мій, поки твій лист дійшов, то я прочитала про це в газеті, там і фото твоє було. На радощах не витримала, поїхала до твоєї мами й показала газету. Мама була така задоволена, ти не можеш собі уявити, як це її потішило. Від хвилювання заплакала, потім розцілувала мене й сказала: «Швидше приходь у наш дім, невісточко…» Одне слово, я сама, прийшовши у ваш дім, заручилася з тобою…

Що розповісти про себе? Працюю. Наші однокурсниці Анагіт і Гасмік теж прочитали про тебе в газеті й попросили твою адресу, теж хочуть написати тобі. Я трошки ревную, але адресу, звичайно, дала.

Вартане-джан, дорогий мій, ти ж сам знаєш, що я тебе дуже-дуже люблю, я без тебе…»

Вартан притишив голос, щось вимовив самими губами, потім сказав, поблискуючи чорними очима:

— Е, тут і справді тільки для мене написано…

— Ну добре,— сором’язливо погодився Армен.— Читай те, що можна.

«Знай же, любий,— вів далі Вартан,— що я щохвилини чекаю тебе, геть стужилася, але не втрачаю надії…

Вітай од мене Армена. Скажи йому, хай не сумує дуже, я буду йому за вірну й люблячу сестру.

Бажаю міцного здоров’я, хай вам щастить!

Цілую

Каріне».

— Отак, нас з тобою цілують!..— весело сказав Вартан, ховаючи в нагрудну кишеню листа, та, глянувши на Армена, вмовк.

Хлопець потемнів лицем, його очі взялися сльозами. Та й як же йому було не журитися, коли в цілому світі нікого не мав із рідних, не мав кому написати і сам ні від кого не отримував жодної вісточки, що зігріла б його виболіле серце. Ох, ця проклята війна назавжди роз’єднала їхню родину, а матір звела зі світу… Ніколи-ніколи вже не зійдуться, не зберуться укупі мама, тато, Армен… Ніколи… Аби ж хоч батько подав про себе манюсіньку вісточку, що живий, більше не треба ні слова — аби лиш знаття, що в цьому світі десь є рідна тобі душа… Але минають дні, місяці, а він не обзивається, і від нього жодної відповіді. Війна незабаром закінчиться, та поки що гинуть люди, ллється кров… І кому ж усе це потрібно?..

— Армене, я бачу, твій настрій знову погіршав,— співчутливо мовив Вартан.

— Нічого… Я трошки розхвилювався, зараз минеться,— крадькома витер очі Армен.

Над лісом рівно, як журавлиний ключ, летіли ескадрильї наших бомбовозів. Армен підвів голову. Довкола важких літаків, виблискуючи проти сонця срібними крилами, летіли винищувачі — їхні надійні охоронці.

— Гітлерові подарунки повезли,— пожартував Вартан, і на обличчі його побратима ворухнулася усмішка.

Біля них зупинилася машина командира полку. З неї вискочила Наталя, підбігла до сержанта й, взявши його за рукав, одвела вбік, щоб Армен не чув, що вона говоритиме. Губи її тремтіли.

— Ой, біда, біда, товаришу сержант, тяжку звістку вам принесла,— заквилила дівчина.— Ви ж знаєте, скільки Армен просив командира полку, аби той допоміг йому розшукати батька. Товариш підполковник куди тільки не звертався, посилав запити, дзвонив, писав, нагадуючи про це прохання… І ось сьогодні, оце щойно, йому подзвонили з Любліна й сказали, що комісар Баграт Месропян, якого він так довго шукав, учора загинув. Його автомобіль підірвався на ворожій міні…— Наталя прикусила губу, стримуючи хвилювання.— А зараз, через півгодини, його ховатимуть у міському парку… Почувши цю звістку, підполковник відразу поїхав туди, а тепер прислав машину по вас.

Вартан на хвилину закляк на місці, боявся й глянути на Армена. Як же йому сказати про це? Потім, опанувавши собою, підійшов до хлопця:

— Армене, братику, машина командира полку приїхала по нас… Поїдемо в місто,— сказав він, узявши хлопця за плече.

— А що сталося?.. Чого нам туди їхати? — насторожено спитав Армен, ніби передчуваючи біду.

— Ходімо, дорогою я тобі все поясню…

Сіли в машину.

Бойко на повній швидкості погнав до міста.

* * *

Звучав «Траурний марш» Шопена.

На кузові грузовика з опущеними бортами стояла серед живих квітів домовина, а в ній лежав небіжчик у військовій формі майора. Чорні вуса, орлиний ніс, смагляве обличчя — з усього було видно, що він кавказець.

За машиною повільно рухалася похоронна процесія — радянські та польські офіцери, воїни, партизани, люди в цивільному… Легенький вітрець ледь-ледь ворушив посивілого небіжчикового чуба, що спадав йому