Брати Капранови - Зоряний вуйко

ньому.

«Діво-Заступнице, зроби ж що-небудь, не дай загинути своїм дітям, не дай…»

Григір важко дихав, вимахуючи огризком голоблі. Петро знову стрельнув — мимо. Хай тобі! Перед очима ходили Григорові плечі — вгору-вниз, вдих-видих, стрибок-удар. Чи надовго його вистачить?

І ось в один з моментів, коли Терентій трохи забарився з ударом, отаман раптом став. Став і відкинув залишки палиці. Його спина затулила Петрові весь краєвид — Хазяйку, Терентія.

Григір стояв, важко опустивши руки, а дід Ївко стріляв як скажений і кричав:

— Григо-о-о-о-оре! Григо-о-о-о…

Що було далі, Петро не розібрав. Просто в одну мить Григора не стало, а там, де він був щойно, з’явилася паща — червона, з трьома хребтами зубів, з роздвоєним чорним язиком. І, не пам’ятаючи себе, кричачи щось уголос, Петро, кулю за кулею, всадив у цю пащу все, що лишалося в обоймі.

Постріли, крики, падіння важкого тіла злилися у вухах в один несамовитий зойк, після якого запала мертва тиша.

Тиша.

Петро опустив руки.

Праворуч підводився з землі Григір, зліва бігли Терентій з дідом, а прямо лежала вона — конаюча, переможена Хазяйка Степу, і видно було, як разом з життям залишає її тіло золоте сяйво — наче шкіра злазить з броньованого тіла.

І тут Петра затрусило. Він затремтів весь — від пальців до потилиці, нижня щелепа виробляла такі танці, що він вимушений був міцно затулити рота, щоб зуби не стукали. Але це не допомогло. Петро трусився всім тілом і свідомістю, тому не бачив, як підійшли хлопці, як хитали головами молоді, а дядьки тільки мовчки стояли, навіть не дивлячись одне на одного, несила радіти, ба навіть руки підвести.

Отямився Петро вже біля воза. Поруч дід витирав хусткою кров з обличчя. Григір сидів, спершись на колесо, молоді тихенько перемовлялися на тому боці.

— Що, дісталося?

Дід відняв закривавлену хустку від обличчя і посміхнувся у відповідь:

— Хай їй біс, падлюці. Як же я тепер до дівчат піду?

Ніхто на жарт не зреагував. Петро сплюнув, витер рота і подивився на обрій. Тихо, порожньо, ніч, наче нічого не сталося.

— Світанок скоро.

— Га? — Григір розплющив очі, наче прокидаючись.

— Рушати час, — повторив Петро і поволі пішов до цапур.

Поки перевіряв упряж, хлопці схаменулися і кинулись допомагати. Старанні, як ніколи. Ззаду зупинився Григір. Він деякий час спостерігав, як Петро порається біля кози, потім поклав руку йому на плече:

— Ну що, Петре, живі?

Очі в Григора були прозорі-прозорі. Петро посміхнувся і ляснув долонею по отамановій руці:

— Живі!

Вози рушили, порипуючи, і чумаки пішли вперед, залишаючи позаду свою перемогу, мертву Хазяйку і смертельний жах верхніх ночей. Треба поспішати. Скоро світанок.

Е-е-е, хіба тепер той степ, що був колись? Колись він до жовтня стелився травами, що вітер ганяв тяжкими хвилями сюди-туди, колись ці трави були такими, що покривали з головою і волів, і воза, тільки батіг виднівся іноді. І річечки колись тут були, струмки, струмочки. Де все поділося? Тільки тополя стирчить серед степу — звідки вона тут, нащо, ніхто не знає — стоїть собі, шумить, степ оглядає.

Отаборились чумаки біля тополі, пустили воликів пастися — тільки плечима знизали. Що тут можна знайти поживитись? Скільки око бачить — суха сіро-жовта травичка, де брунатніша, де чорна — татари попалили. Та видно, щось там таки є, бо круті роги посхилялися, сопуть сіромахи, ремиґають.

А вже і сонечко сідає. Вози стоять чорними могилами. Вітерець легенький пробігає — нема чим погратися небораці, одна подружка — тополя, що її гойдати, голову пригинати.

Між возами багаття, вечеряють чумаки. Вечеряють — завтра Перекоп, як воно торгуватиметься? Став Місяць серед неба. Дідух. Неабиякий мандрівник, він усе розуміє, не одного разу сам ходив, не одну дорогу освітлював. Тільки чутно:

Заспіва-а-али чумаченьки в лузі…

В якому там, в біса, лузі? Голо, і вітер виє.

Зірки засяяли. Зірок на небі — як билинок у степу. Кожна з кожною розмовляє, прислухайся — почуєш. Іскри з багаття злітають високо-високо і сяють звідти. А яка злетить вище за всіх, до неба, — та стає зіркою. Це точно, старі люди бачили.

Ой, заслаб чумак, заслаб…

Не треба, хлопці, про «заслаб», не треба. Давайте веселішої. Завтра Крим, усі живі, здорові, тьху-тьху-тьху. Давайте краще про дівчат.

Ой, мамо-мамо, Іде чумак з возами, Іде чумак з возами, Підморгує бровами…

Кажуть, що пісні свої чумаки підслуховують у морських людей. Вночі прокрадаються на берег моря і нишком слухають. Не знаю. Не знаю, брехати не буду. Тільки от чого не розумію — звідки тим морським людям знати за карії очі, за чорнії брови, за ті вишні-черешні? Га?

Не знаю, не знаю, брехати не буду. Один мені присягався, що сам на тім березі був, пісні морські слухав. Чого б це йому вигадувати, справді?

Затишно біля багаття. Воли сопуть. Земля, нагріта за день сонцем, віддає потрошку тепло. Як та пічка. Стели свитину та вкладайся. Старий щось розповідає стиха. Пригрілися хлопці, позіхають. А ось вже і багаття згасає.

Спить табір. Завтра з сонечком рушати. Тільки тополя сторожею над ними, що вона думає, хто її знає? Може, день новий виглядає — їй там краще видно. Цвіркуни гукають по степу. Земля остигає.

Усе вкрила ніч. Час зупинився. Тихо…

А ось і сонечко. Тополя його