Володимир Леонідович Кашин - Тіні над Латорицею

не заплатила за роботу, що вона дуже скупа і зажерлива. Після встановлення Радянської влади приватне право на землю пропало. Якось сп'янілий Ернст говорив у кафе: «Убити мало таке стерво, як Катарін, рідного брата обікрала!..»

— Це дуже важливо, — звернувся начальник міліції до Тура, коли Вегер замовк. — Ясно, що вбивство вчинила людина або група людей, які добре знали Каталін і яких вона знала… Не те що в хату, на подвір'я увечері вона не пустила б незнайому людину.

— Може бути ще одна версія, — відірвався від вікна прокурор Стрілець. — Помста. Адже стількох людей пограбував її Карл, стількох у табори відправив.

— Жандарм Карл Локкер, а не Каталін, — заперечив майор Романюк. — А Єва, і особливо Ілона? Діти не винні… І потім, хто це відкладає помсту на стільки років!

— Помста, правду сказати, така річ, — повчально зауважив Тур, — що не іржавіє. Раніше, можливо, боялися…

— Але за віщо мститися Каталін? Вона у ті тяжкі часи поводилася не так, як її Карл, — зауважив Вегер.

— Дозвольте, — сказав Козак. — Розказують, Каталін сама боялася чоловіка, як вогню. Він узяв її проти волі і тримав мало не під замком.

— А може, вона знала якусь таємницю?

— Сумнівно, сумнівно. — Стрілець протарабанив пальцями по склу на столі. — Звичайно, і цю версію можна розробляти. Поки вона або не відпаде, або викристалізується.

— Шкода розпорошувати сили, — кинув Вегер.

— Напочатку всіх мобілізуємо вам на допомогу, Василю Івановичу, — заспокоїв начальник міліції.

Задзвонив телефон прямого зв'язку, що стояв на тумбочці під стіною. Романюк підхопився і швидко підняв трубку.

— Майор Романюк слухає!.. Здравія бажаю, товаришу генерал… Так. Проводимо оперативку. Поки що нічого. Негайно повідомлю… Єсть!.. Хто? Так. Від вас? Єсть! До побачення, товаришу генерал.

Начальник міліції поклав трубку і якусь хвилину мовчав. Потім сів на стілець і, звертаючись ніби тільки до Тура, сказав:

— Їде оперативна група з міністерства. Нам на допомогу: На чолі з підполковником Ковалем.

— О! — вигукнув Тур. — Коваль — це добре. Чув про нього. Але хіба він у міністерстві?

— Очевидно.

Прокурор Стрілець теж зрадів новині — приїзд оперативної групи полегшував становище місцевих працівників.

— Таке підкріплення! — сказав він. — Думаю, це дасть можливість навіть переглянути склад нашої групи. І в Романюка, і в нас, у прокуратурі, не тільки ця справа.

— Він коли приїздить, Коваль? — спитав у майора Тур.

— Уже виїхав. Поїздом. Будемо зустрічати завтра.

— Ми, Петре Івановичу, не чекатимемо, звичайно, а приступимо до справи негайно. Коваль приїде — підключиться.

— Уже приступили, Іване Панасовичу. Товаришу капітан, — звернувся Романюк до Вегера. — Давайте наш план.

— План складено окремо по своїх, місцевих, котрих підозрюємо, окремо — по «гастролерах», які теж можливі. Враховано і кожну з трьох версій, що тут висувалися, — почав капітан.

— Василю Івановичу, ви — і довга передмова?! — перебив начальник міліції.

— Ясно, Петре Івановичу, — пригасив вогники очей Вегер і характерним порухом відкинув назад голову. — Отже, конкретно. Щодо першої версії: убивство з метою пограбування. Можливі такі варіанти. А — місцеві мешканці; Б — «гастролери», але з наводкою когось з місцевих людей. Про маєтність Іллеш приїжджі не могли знати…

Зараз провадимо перевірку осіб, раніше судимих: як вони живуть, чим займалися в останні дні, де були вчора.

Далі. Уже утворені групи із наших працівників та дружинників, які відвідуватимуть громадські місця: танцювальні майданчики, ресторани, сквери, парки. І не тільки в нашому містечку, але й в Ужгороді, Рахові, Берегові… Водночас — ринки-товчки, де можуть продавати речі Каталін або її дочок.

Далі. По «гастролерах». Почалася перевірка місць, куди вони могли прибути: готелі, будинки приїжджих, підозрілі квартири, циганські табори, розташовані неподалік…

Оце ті заходи, яких ми вживаємо, товариші. Ага, іще. Опитаємо таксистів і декотрих власників автомашин, чи не підвозили вони незнайомих. Містечко у нас невеличке. Таксисти людей в обличчя знають. Поки що все…

Романюк докреслив на аркушику паперу якісь лінії і кивнув. Зрештою, все було знайоме і правильне — хоч план і не дуже задовольняв його.

— Є доповнення, — зауважив. — Шукаємо тільки тих, що приїхали. А ті, що виїхали? Злочин могли вчинити місцеві люди і втекти. Те ж саме і «гастролери». Бо, якщо тут залишилися, ми їх легко візьмемо…

— Вірно, — поспішив погодитися Вегер, занотовуючи у план поправки.

— Перевірити вокзали — залізничний, автобусний, авіа, — диктував Романюк. — Поговорити з касирами, носіями речей. Уточнити, хто приїздив і, головне, виїздив минулої ночі з міста. Організувати цілодобовий контроль об'єктів.

Вегер тяжко зітхнув: цілодобове чергування! Майор зрозумів його.

— Людей мало? Будемо спиратися на комсомольців, дружинників. Оперативні п'ятихвилинки скликаємо в міру потреби. Зараз час працює проти нас, Василю Івановичу, допомагаючи злочинцям замітати сліди. Те, що важко знайти сьогодні, завтра буде важче втроє, післязавтра — вдесятеро. Все треба робити чітко і швидко.

Останні слова були зайві. Майор знав, що Вегера не треба підганяти, що той, як заведена торпеда, уже прямує до мети.

Але слідчий з Ужгорода не знав капітана так, як начальник міліції, і сказане це було більше для нього, Тура, який, не перебиваючи, з кислим виглядом слухав доповідь Вегера.

— Вам, товаришу Козак, — глянув Романюк на дільничного інспектора, — треба уточнити, хто постійно ходить Староминаївською приблизно у цей час. У нуль тридцять хвилин за місцевим часом, як відомо, прибуває поїзд, що йде із Солотвина на Львів. Розпитайте людей, що їздять ним. Так само поговоріть із робітниками нічних змін на підприємствах, з лікарями швидкої допомоги… Ну, це вже ваша справа організувати, Василю Івановичу, — знову звернувся до начальника карного розшуку. — Побуваємо і в комсомольських організаціях міста. Сьогодні ввечері я виступлю по радіо. Іване