Володимир Бабула - Пульс Всесвіту

— Коли пригадаєте, подзвоніть мені. А зараз пробачте, я мушу з вами попрощатись, бо перед польотом у мене багато клопоту… Вашій дружині та дітям подзвоню одразу ж, щоб вони не хвилювались.

Обличчя зникло з екрана, відеофон замовк. А я довго ще дивився у простір і міркував, навіщо я вигадав отой портфель. Коли я йшов з Євою до Пегаса, у мене в руках нічого не було… А може, я помиляюсь?

Портфель… У тому жовтому портфелі, — я на мить навіть побачив його перед собою, — було щось надзвичайно важливе, страшенно важливе… Не можу пригадати, коли і де я його загубив?.. Усе так переплуталось… Бенко говорив про дружину та дітей. Але ж я не одружений… І чи справді того чоловіка звуть Бенко?.. Звідки я взяв це ім’я?

Ану його к бісу! Здається, надто вже ввійшов у роль професора, за якого мене вважають!

Щоб позбутися нав’язливих думок, я пішов до салону і сів у затишному куточку перед телевізором. Несамохіть прислухався до розмов гамірливої, веселої компанії, що розташувалась недалеко від мене, сміявся нишком з їхніх жартів… І тільки аж перед Москвою раптом усвідомив, що мої супутники розмовляли англійською мовою, а я їх розумів… Як це могло статись?.. Англійська мова для мене завжди була китайською грамотою, як же я вивчив її? Коли?.. Я відчував себе, як отой казковий непослух-кухар, що покуштував м’ясо чарівного змія і з тих пір почав розуміти мову мух.

Такий же сюрприз чекав на мене і в Москві. Я знав тільки російську азбуку та ще сяк-так міг би прочитати газету. Але коли на московському вокзалі хтось раптом запитав мене, як потрапити на проспект Миру, я одразу ж, без роздумів, відповів російською мовою, що нетутешній.

«Може, Пегас якось вплинув на мій мозок? — блиснула думка. — Що ж, проти такого втручання не можна заперечувати.

Але ж ні, ні, все це дурниця!.. — до мене одразу повернувся холодний розум стороннього спостерігача. — Ось я броджу вокзалом, чекаю на якогось Столярова… Що я скажу йому, коли зустріну?.. Як зіграю роль професора?.. І нащо мені ця гра?»

Пегас, мабуть, розділив мене на дві особи: на полохливе зайченя, що лякається всього нового, і на старого пройду, для якого всяка несподіванка видається природною і давно знаною… Що саме зробив зі мною Пегас — я не знаю, і це — жахливо!

Столяров усе не приходив, однак це мене радувало. Зачекавши для годиться навіть більше аніж треба, я вийшов з вокзалу з полегкістю на душі.

Москва купалась у сяйві весняного дня. Як це може бути? Вся країна запорошена снігом, а тут цвітуть квіти…

«Дурнику, все це дуже просто, — говорило друге, більш досвідчене «я». — Всі міста опалюються атомною енергією. Хіба ти не бачив характерних силуетів атомних електростанцій, коли їхав сюди?»

«Дякую за пояснення! — іронічно похвалив я сам себе. — Але хіба атомну електростанцію побудуєш за один день?»

Моє друге «я» промовчало, певно вважаючи зайвим відповідати на таке запитання.

Я йшов навмання людними вулицями великого міста. Нарешті мою увагу привернув напис: «СВІТ НА ДОЛОНІ». Цікавість перемогла, і я зайшов до того будинку.

В маленькому затишному салоні мені привітно посміхнулася блондинка з ямочками на щоках.

— Що ви хочете подивитись? — запитала вона.

— А що ви можете показати? — ухильно відповів я.

— Мабуть, ви давно не були в Москві, — посерйознішала дівчина. — Наша студія — телевізійні передачі за бажанням — існує вже два роки… Досить тільки сказати, яке місце на Землі або на Місяці ви хочете побачити — і через кілька секунд воно з’явиться перед вами на екрані.

— Навіть на Місяці? — перепитав я недовірливо.

— А чому ж? Зараз у нас з Місяцем цілком пристойний зв’язок.

— А міг би я побачити, що тепер відбувається, скажімо, в Празі?

— Нема нічого простішого. Побачити Злату Прагу хочуть багато з наших відвідувачів… Вам показати загальний вигляд чи певний район?

— Мене цікавить, як зараз виглядає Мала-Страна. Цю частину Праги я люблю найбільше.

Дівчина завела мене до кабіни, де були екран та кілька крісел. Щойно ми сіли, як вона до когось звернулась:

— Колю, прошу Прагу… Малу-Страну… Дякую!.. Цей район Праги я теж люблю… — сказала дівчина. — Це було дуже мудре рішення: зробити з найкрасивішого району Праги заповідник… Коли я потрапляю туди, мені завжди здається, ніби я повернулась на багато років назад у минуле. На жаль, деякі міста в період навального розвитку будівництва втратили своє колишнє обличчя. В Празі це питання було вирішено мудро: нове місто побудували на околицях, а старе лишилось неушкодженим.

На екрані вже з’явились вулички Малої-Страни, а дівчина все ще розповідала. Мені здавалось, що її голос лунає здалеку, в голові гуло, як у вулику.

— Отже, Мала-Страна — заповідник… — міркував я вголос. — А там хтось живе чи ця частина Праги закрита?

— В будинках, правда, ніхто не живе, і обставлені вони в стилі першої половини цього століття, але оглянути весь район, за деяким винятком, можете коли завгодно… Я бувала там і на власні очі бачила, як непрактично і нерозумно жили тоді люди. І які були жахливі умови! Все місто задихалося в диму та пилюці… — говорила дівчина. — Уявіть собі: коли люди хотіли опалити квартиру, вони мусили йти до підвалу по вугілля!

— Але ж будинки, мабуть, швидко попсуються та поруйнуються… — зауважив я.