Крістоф Рансмайр - Хвороба Кітахари

дорозі чи навіть під вартовою вежею біля каменедробильні, — на одну коротку мить переставав бачити й чути своє сьогоденне пекло і навіть після багатьох годин і днів після того, як сигнали згасали, уявляв собі обличчя, нові й нові обличчя тих незнайомців, які там, на волі розтринькували щастя бути живим.

У вічності його таборових років ці відблиски світла зробилися врешті єдиним доказом того, що моорська каменоломня — це ще не все і що за електричною огорожею, напевно, мусить і досі існувати інший світ, навіть якщо він і забув про нього і йому подібних.

Засапавшись на крутому підйомі від занепалого човнового сараю до вілли, він опускає мішок з м'ясом додолу. Собаки здійняли гавкіт, ще не бачивши його, коли він був у гущавині кущів на схилі. Тепер вони люто кидаються на іржаві ґрати воріт, на викувані ковалем пагони, листки, виноградні грона. Широко розмахнувшись, він кидає, шмат за шматом, кістки й тельбухи через ці металеві зарості.

Зграя накидається на їдло з пожадливістю, добре знайомою йому за табором. Голодні забувають про ворога біля воріт, зараз вони вороги тільки один одному. Можна відчинити навісний замок. Ланцюг падає в листя, яке вітер за багато років намів під ґрати.

Дванадцять, тринадцять, чотирнадцять… Собак він рахує вголос, а дійшовши до останньої, починає спочатку і кожну цифру вимовляє примирливо і проникливо, тримаючи всіх псів у полі зору, так і сипле цифрами, ласкавими прізвиськами, шепоче команди з лексикону дресирувальників, так само як і всякі позбавлені сенсу дурниці, не замовкаючи ні на мить, а тим часом з усіх сил налягає на ворота, і нарешті одна стулка з глибоким стогоном піддається, і він може проштовхнутися у щілину.

Ірландські кобелі відтягнули свою частину їдла до ставочка з лататтям і обидва раптом завмирають, перестаючи жувати й жадібно заковтувати, підводять важкі морди і дивляться на відчинені ворота. Вони незмигно пасуть поглядами Амбраса і напевно починають гарчати, щирити ікла, але все так само, немов кам'яні ідоли, стоять біля води, ніби збиті з пантелику: невже можна втнути такий вибрик, який зараз робить Амбрас, що вже прямує до них і щось бурмотить та шепоче.

Але не ірландські кобелі, а лише сірий у брунатних плямах, вкритий шрамами мисливський пес немов за нечутною командою полишає свинячу ратицю і, навіть не гавкнувши для перестороги, стрибає на зайду.

Проте Амбрас у сутичці з ворогом уже давно не потребує жодних попереджень. Він змахує залізною трубою і завдає нападникові такого потужного удару по морді, що пес, не дострибнувши, валиться на жорствяну доріжку. І там кашляє, гавкає кров'ю аж доки, не маючи сил зімкнути розтрощені щелепи, його череп не падає на каміння.

У той час, як найлютіший пес здихає просто перед ними, інші собаки слухають і дивляться тільки на свого приборкувача. Всі забули про їдло. Вбитий кобель з відкритою пащею лежить на жорстві, Амбрас іде далі до будинку і вже знову завів бесіду зі зграєю, говорить примирливо і проникливо, як і раніше, — і в цей момент удалині, біля ставочка з лататтям, виходить зі свого заціпеніння один з ірландців, більший.

Спочатку його рухи повільні, дещо нерішучі. Але поступово вони стають усе швидшими й швидшими і, набравши скажену швидкість, розлючений пес величезними стрибками летить на чужинця.

Його також трафляє залізна труба, немов спис, вона врізається у розверсту пащу, обламує ікла, заштовхує глибоко в горлянку клапті піднебіння.

Кобелю — попри те, що йому вже нема чим дихати — різким, до хрусту в кістках, ривком голови вдається вирвати в Амбраса зброю, виплюнути із себе списа і гризонути нового хазяїна вілли за плече. Але той, хто хоче зараз вижити, мусить убити. А сил на вбивство у нього більше нема.

Зате Амбрас з криком злості або болю, схожим більше на гавкіт, ніж на людський крик, кидається на собаку, обіруч стуляє йому пащу і відчуває, як його тіло перетворюється на суцільний нестримний м’яз. Він здавлює оскаженілу бестію ногами, міцно тримає її — тільки б не випустити цю довбешку, цю пащу. Собака і чоловік летять шкереберть із доріжки у колючі хащі. І там Амбрас зумів сісти на свого ворога верхи.

Він нахиляється так, ніби хоче впитися своїми зубами в горлянку тварини, наближає свої очі впритул до очей пса, свій рот — до собачої пащі. Але потім, щосили стиснувши руками собачий череп, він різко заламує його назад, якомога далі, поки лоб звірюки на занурюється у наїжачену шерсть на загривку і пес не перетворюється зрештою на жертву. З гучним, далеко чутним хрускотом ламається шия. І тоді Амбрас на мить справді відчуває під собою коника, тепле, волохате лоша, яке слабне під своїм вершником.

У Моорі пізніше знаходились усе нові й нові очевидці, які нібито спостерігали за цією боротьбою з якогось укриття — із сараю біля колючого дроту, з вівчарні, навіть просто з ями. У своїх розповідях, настільки ж драматичних, як і багатих варіантами, вони описували, як Собачий Король ще якийсь час сидів на туші, а потім устав і пішов, похитуючись, до свого дому, своєї резиденції. Чимало свідчень були про те, що зграя зробила третю спробу, інші твердили, що переможець, спотикаючись, безперешкодно піднявся сходами на веранду, і присягалися, що пси, звісивши голову перед Собачим Королем, забралися з його шляху.

Фактично всі ці свідчення лише повторювали та переінакшували розповідь одного рибалки, який тоді ловив у бухті Бельвю сліпих лящів, позбавлених очей, дивно солодких на смак риб, які блукали на дні у найглибших місцях озера.

Рибалка в очікуванні дзвону своїх поплавків задрімав і прокинувся від собачого гавкоту. У свій бінокль він побачив, як один чоловік — судячи з бомбера на ньому, ніби начальник каменоломні — розчахнув ворота вілли. А потім він побачив атаку. Бій. І хоча це видовище у лінзах бінокля іноді втрачало чіткість