Олександр Денисенко - Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні

бульбашок повітря. І чоловікові, вочевидь, було байдуже, чи замочить він собі ноги, чи ні. Та й взагалі, скидалося на те, що той напутник і був і не був поруч із Рисочкою тієї хвилини.

— Не віддам, — відповів подумки йому Марко.

— Ти ж не відаєш, що із зернятком робити, — м'яко заперечив йому чоловік і всміхнувся. Усмішки видно не було, але хлопчик знав, що напутник усміхається.

— Це моя цяцька, я її знайшов, — заперечив малий.

— Ти знайшов, бо я її загубив, — відказав сумно наставник. — І якщо не віддаси, будеш сам із нею мучитись. Я вже немічний, щоб допомогти тобі…

Рисочка подивився на сяйливе зернятко і зрозумів, що не віддасть. І не тому, що був жадібний, а тому, що так було потрібно. Чоловік був уже дуже старий. І він би не здужав довго тримати при собі те зернятко, хоч як і не просив віддати його.

І, немовби на підтвердження тих слів, зернятко зненацька ще сильніше спалахнуло, зблиснуло сріблястим усепрозирущим сяйвом і обпекло Маркові долоньку. Хлоп'я від болю спохопилося і, не знаючи куди сховати від наставника зерня, заклало його собі за щоку. Це була помилка. Пшеничина виявилася неймовірно гарячою і відразу обпекла і рота, і горло, і трахею. Хвиля пекучого повітря вповзла знагла в Марка. Потім жар одразу змінився на нестерпний холод. Хлопчик виплюнув зернину, і вона полетіла в потоках водоспаду вниз, у прірву…

Малий прокинувся і заплакав. Заридав гірко-гірко, зовсім як дорослий. А потім затих, пригадуючи свій сон.

І, придивляючись до родимої плями у вигляді зерна пшениці в себе на правій долонці, став швидше приходити до себе німотного, беззахисного і ніжного. Він повертався у світ людей, де на нього чекала велика несподіванка…

Несподіванка прийшла зранку, як завжди буває після вечірнього булькання в животі. Її піднесла Маркові нижня дірка, яку дорослі називали «дупкою». Разом із жовтавим випорожненням з неї вивалився і яскравий ігристий камінець.

Рухливі зелені плями зраділи. А коричневі плями заметушилися, чи, бува, не порізав щось собі Марко в животику, і потягли Рисочку знову до лікаря, який робив УЗД черевної порожнини, себто «ультразвукове дослідження cavitas abdominalis»[2] чи, як ще кажуть у медицині — дослідження середóвини нутряної. Лікар довго крутив ультразвукового датчика довкола Маркового животика, нічого не розуміючи з того, що бачив на екрані комп'ютера, а потім приголомшливо сказав:

— Я не хочу вас денервувати, мамашо… Але у вашого сина уся cavitas abdominalis… так сказать, черевна порожнина… е-е… повна-повнісінька якогось дрібного каміння.

Вам треба негайно звернутися до хірурга.

Коричневі плями не відповіли. Вони тільки зойкнули. Заплющилися. І рухнули на підлогу.

Глава 7,
в якій Острихій Тронь так само, як і Марко, хоч і повертається до тями, але вже не зовсім до своєї

От і Острихій, який був висмикнув у себе з долоні волосину, спершу зомлів у світлому тунелеві з чорним виходом десь далеко у його завершенні. А коли прийшов до духу і фантомної сутності, то уздрів довкола себе пітьму. Невже він справді пройшов світлим тунелем і втрапив у чорний отвір виходу, про який ходили леґенди серед привидів? За тією чорнотою в кінці світлого тунелю для кожного привида нібито починалося справжнє людське життя.

Він спробував ворухнути своїм посутенілим миготінням і своєю смерекливою сутністю, та не зміг. Захотів піднестися в небо, та ще більше укляк на місці. Рухи його привидової субстанції немовби заціпеніли. А ще йому щось міцно затуляло безтілесного… ні!.. Ні! Саме тілесного рота. І на додачу смерділо так, як колись, коли його бідного спалили були за лікування старої луцької суддевої, пані Кпихи. Він був приписав їй від полисіння суміш із шерсті рудих котів, мокриць і волохатих кліщів, що смокчуть кров пацюків. Усе це треба було добу варити на малесенькому вогні з залізистою сіллю в горщику з провірченою крихітною дірочкою, добре помішуючи, щоб вариво з тієї дірочки стекло у скляний слоїк. Насамкінець додати глек молодого меду, зібраного з косматого пахучого моху. Потім тою мазюкою пані Кпиха мала цілий місяць натирати свою плішину.

Та коли місяць минув і в суддевої волосся на голові стало ще менше, ніж на її коліні, а на підборідді виросла здорова руда борода, то молодого балвера[3] Острихія Стефановича Троня було оголошено в розшук. Метка магістратська варта знайшла його за якусь там годину в корчмі, що стояла при дорозі від Луцька до Володимира, і доправила на катування в маршалків маєток. Далі події розвивалися блискавично. За день-другий зголосилося шестеро свідків, переважно жінки, які заприсяглися в тому, що цирульник Тронь давав їм якогось смачного олейку мастити тіло. І від того медвяного мастила їм усю ніч пашіла шкіра, їх солодко судомило, трясло й тягло на небо так, що вони голі самі дерлися по деревах і димарях до сліпучого місяця. А чоловіки їхні їх скажених звідти знімали, в'язали й кидали до льоху, немов мішки з ріпою.

У такі зізнання важко було не повірити. І користаючись із предковічного звичаєвого права, Острихія Троня було звинувачено у відьмацтві. А рано-вранці 14 ауґуста року Божого 1658-го невдалік Луцька, на пагорбі, що височів посеред луковини ріки Стир, бідолаху було страчено. Тоді його закопали по шию в