Остап Дроздів - №2

дивитися підліток, якого рум’янцем торкнулася сором’язлива сексуальність, здатна навіть звичайнісінькі речі забарвлювати в кольори зваби. Зостатися наодинці, у своїй кімнаті, замурувати сюди вхід, депортувати весь світ кудись подалі, запровадити непосильні санкції для кожного, хто насмілиться потривожити, накласти ембарґо на всіх, хто викликає мене назад із вирію, з цього добровільного заслання в тундру статевого дозрівання. Посеред ночі демони розпусти зривали мене, розпашілого й одержимого, з ліжка, і я з вікна другого поверху скроплював густі зарості чистотілу під вікном. Ще я зробив відкриття, що простір між шприхами у колесі старого ровера, який припадав пилюкою на нашому горищі, — це саме те. А взимку в мене була ребриста батарея, така тепла і з такою вдалою відстанню між ребрами. Моє щастя стало дуже доступним, я його знайшов, навіть не шукаючи, воно завжди було під рукою і в руці, воно й було мною, я навчився розбирати голоси з потойбіччя і не розумів, чому люди навколо такі нещасливі й заклопотані. Воно прийшло, моє щастя.

Нова країна мала з’явитися бодай заради цього.

9

— Живучи в таких місцях, ти не маєш права на помилку. Тебе зразу викреслюють з усіх записників.

Roma охоче розповідає про себе, сидячи на терасі неапольського кафетерію. У неї є син. У нас сказали б — нагуляний.

— Мені було 26, а він...

— ...був одружений?

— Був. Хоча всі знали, що це формальний шлюб. Він був головним травматологом району. Пропадав на роботі. Його дружина зі села. Я її не хочу применшувати, але то була тупенька, примітивна жінка. Їй потрібна була квартира в місті, ціла шафа шмоток і дитина з його прізвищем. Я не дуже вникала в це, але він сам мені розповідав, що в них така була домовленість: він забезпечує сім’ю і всі її потреби.

Manolo все це слухає, замовив морозиво з манґовим топінґ-сиропом, він у курсі цієї love story.

— Я зламала ногу, провалилася в каналізаційний люк. Він накладав мені гіпс. Він не те, щоб красивий був — він був надійний. Не знаю, чи ти це зрозумієш. Він випромінював таку надійність, що під неї хотілося сховатися, скрутитися калачиком і заснути. Обручки на його пальці я не бачила. Це вже потім довідалася, що він єврей, а в євреїв обручки носять лише жінки. Звичайно, він не брав ні шлюбу, ні нічого в ті часи, але обручки, за своїм звичаєм, не носив. І знаєш що?

— ?

— Я зіштовхнулася з тим, що люди найбільше зреагували саме на це.

— На що?

— На те, що він єврей. Казали мені: ти злигалася з жидом.

— Серйозно?

— Я була вражена. Якби я мала коханця з місцевих, то всі би, певно, поплескали його по плечу: молодець, мужик. А я злигалася з жидом. Мабуть, якби в мене просто народилася дитина, це нікого так не схвилювало би. Малий одразу був схожим на тата. Смуглявенький такий, і кучерявий, і ніс татів, чоловічий такий, виражений...

Мені це знайомо. Мої далекі родичі — антисеміти. Коли ми приїжджали в гості на Успіння Богородиці, то за столом завше на одній нозі проскакувала ця слизька тема. Я достеменно не знав, що означає слово «жид», але вловлював увесь динамітний заряд жовчі, який вкладався в це слово. Я думав, що можу бачити жидів за кілометр і одразу відгородитися від них, як від чуми. Після застільних шипучих розмов я виходив як із гноївки, зате готовий запалити вогонь бухенвальдської печі. Це вже потім, коли в мені починали проростати перші пагони свідомості, я віднаходив ахіллесові п’яти в антисемітизмі моїх родичів. Мені було дошкульно усвідомити, що жиди, які мешкали в моєму місті, нічим не відрізнялися від решти людей, навіть зовні. Вони були кращі з учителів і кращі з лікарів, і до одного такого кардіолога в поліклініці люди займали чергу ще до відчинення. Та все ж прихований, побутовий антисемітизм був нормою, люди смітили неоковирними слівцями, як лускою соняшника, і вважалося нормальним поза очі пооблаювати того, до кого вранці йшов за спасінням. Мені було шкода, що я не жид. Я хотів би ним бути, бо знайшов би сотні аргументів, щоби принизити своїх недругів. Хоча для цього не обов’язково бути жидом.

— Мій малий підростав і був миловидним єврейчиком. Потіха для всіх. Про що я говорила перед тим? Збилася...

— Малий підростав...

— Ага! Він підростав, і я вийшла заміж заради нього. Я розуміла, що занадто багато уваги прикуто до нас, а передусім — до нього.

Roma захотіла захистити сина повнотою родини. Від людей, які чужих бастардів люблять виховувати значно більше й інтенсивніше, ніж своїх відприсків. Зараз Roma офіційно заміжня. Тепер вона озирається на своє заміжжя і розуміє, що стала заручницею людського осуду — цього найпекучішого стимулу робити все всупереч своєму нутру.

Чоловік не був поганим — але він був занадто правильним, занадто консервативним. Його традиційність вимагала заснування форматної, рустикальної сім’ї з отченашем двічі на день, із регулярними візитами до могил усієї родини з навколишніх сіл, із сирником на суботу, із часником до сала, але воно має бути не куповане, а власноруч засолене, зі сповідями згідно з графіком, із відсутністю декольте й міні-спідниць у жіночому гардеробі. Бракувало хіба повернення до мазанки з нужником на свіжому повітрі й вигрібною ямою позаду хати. Сапфіровий перстень уважався вульгарним криком розкоші, а зачіска не могла бути занадто хорошою. Правильність — чудова річ, коли вона не є формою самообмеження. Рустикальні сім’ї неминуче заганяють своїх членів у келію необґрунтованих самообмежень, і з цієї келії є лише один вихід — у дике пожирання часу, який потім неможливо наздогнати й пережити повторно.

Roma відчувала, що погибає, начисто погибає в ореолі іконічного, ідилічного затишку, який удавом обмотав горлянку, і несила вільно дихнути чи просто вилаятися. Аскетизм не передбачає святості, він є поживним харчем лише для слабких страусів, що ховають голову в пісок перед життям зі всіма його перекособоченими вивертами. Roma почала спазматично задихатися від єлею, який рятував сина і вбивав її. Їй не потрібне було розгульне життя чи танцюльки до упаду, і не заморські марципани. Їй потрібна була вона сама, з вільним диханням і власним розумінням порядності й повноти життя. Так з’явився Неаполь.

— Син уже був підготовлений. Я знала, що він мене не зненавидить. Чоловік дасть собі раду, він церковний дяк, а це завжди свіжа копійка, бо люди мруть, як мухи. Мама є мама.

— Це була втеча?

—