Алла Рогашко - Її сукня

— Що тобі потрібно?

— Батько розповів мені, як знайшов тебе у снігах, випадково. Тебе вже могло не бути… — він із жалем зітхнув.

— Так, могло не бути, це правда…

— Тебе теж сюди заслали? Звідки ти?

— Угу, теж заслали, але я загубилась. Я з Полянки.[10]

— Не чув…

— Не дивно. Це маленьке село…

— А я зі Степногорська.[11] Ми вже майже рік тут…

— Чому не спиш?

— Думаю про те, як звідси вибратись.

— Тобто?

— Втекти!

— Як — втекти? — все ще до кінця не розуміла.

— Просто — щезнути, забратися звідсіля далеко-далеко, в інші, кращі світи…

Здивовано подивилась у темінь, туди, де мало би бути Айдарове обличчя, однак нічого не побачила. Зола від вечірнього вогнища ще тліла, проте в юрті було зовсім темно. Невже таке можливо? Невже можна просто взяти і втекти світ за очі?.. Ці кілька днів, що провела в сім’ї старого Данабека, який і витягнув її з того світу, поволі пригадувала, як потрапила сюди. Пригадувала, як їхню сім’ю і ще кілька сімей виселили з їхніх домівок, з рідного села, повантажили в товарняк і повезли сюди, до Сибіру…[12] Все нібито добровільно, проте вибору вони не мали. Дорогою загубилась… Не пам’ятає, як опинилась сама посеред соснового, заваленого снігом лісу — мабуть, випала з вагона, дивом лишившись живою. Була ніч. Орієнтувалась по залізничних коліях: якщо товарняк їхав ними, отже, вона рухається в правильному напрямку. Принаймні кудись та й вийде…

— Чому ти мені про це кажеш? Не боїшся, що розповім твоєму батькові?

— Я тобі довіряю, ти подобаєшся мені… Хочу, щоб пішла зі мною.

Спробувала вималювати в уяві красиві картини ймовірного майбутнього там, у далеких, кращих світах. Напевно, це було б гарно, але…

— Але як туди добратися, в ті світи?..

— Це нелегко, але можливо. — Твердо мовив Айдар. — То ти підеш? Підеш зі мною?

— Так. Піду.

Відчула на своїй руці тепло його долоні, щось кольнуло у грудях із тим доторком.

— Не боїшся? Буде важко…

— Ні. Труднощів я не боюсь.

— Добре. Добре, що ти є…

Тепло його долоні пройняло її до самого серця…

…Кілька днів по тому, міцно тримаючись за руки, вони йшли вкритою снігом колією. Айдар сказав, що коли їхатиме товарняк, вони спробують у нього заскочити. Його хоробре обличчя випромінювало таку впевненість, що в неї не було й крихти сумнівів, що щось може не вдатись. Довіряла йому цілковито. Звичайно ж, усе їм вдасться!

Йти було важко. Проте спільний порив так поєднав і зріднив їх, що сили брались казна-звідки. Вірили, що зовсім скоро виберуться з цієї зимової нескінченності. Що ще зовсім трішки потрібно потерпіти, і все буде добре.

А нескінченність вражала безкрайністю, неосяжністю і лютим холодом… Іноді її огортав німий розпач. Але поряд був Айдар. Це гріло зсередини.

Якось їм трапилась закинута хижка. Хуртовина була особливо лютою, тож вирішили зупинитись. Наносили хмизу, розпалили багаття, з талого снігу зварили чаю, розстелили хутро. Він розплітав її довге витке волосся, перебирав його руками.

— Хочу дивитися на наш новий світ крізь твоє волосся…

— А ми дійдемо до нього, нашого нового світу? Іноді це видається мені неможливим…

— Звісно ж, дійдемо! Вір мені!

Сумніви вмить відступили, віра знову закріпилась у серці. Нараз дещо згадала. Витягла зі свого клунка старанно складену темно-синю атласну сукню.