Василь Павлович Бережний - Лабіринт
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Дивився на неї радісними очима, і все в ній подобалось: і як взуває черевичок, і контури тіла під блакитним плащиком, і трішечки примхливі губи, і пасмо русявого волосся, що вибилося з-під синього капелюшка.
— І як це з нею трапилось?
Вона підвелася, але знову не встояла на хиткій палубі, Ростислав змушений був підтримувати її впродовж усієї прогулянки по периметру корабля.
— А трапилось дуже просто. Вона, певне, забула, що в Лондоні лівобічний рух. Шоферові вдалося трохи пригальмувати, але все-таки її збило, та ще вдарилась об асфальт.
— Їй уже краще? — В голосі — турбота і жіноча цікавість.
— Як вам сказати… Все це дуже складно. Із шокового стану вивели. Добре, що я захопив у дорогу свого «їжачка».
— Їжачка?
— Це я так назвав колючку з моєї колекції гімалайських рослин.
— Ви були в Гімалаях?
— Брав участь у ботанічній експедиції і от… скучив за морем. До речі, як вас звати? Ви мені пробачте, всіх з нашої групи я не запам’ятав.
— Муза. Ох… — скривилась від болю і одразу ж винувато посміхнулась. — А я вас запам’ятала. Ви — Ростислав Микитюк.
Йому було приємно це чути, глянув на співбесідницю, не приховуючи симпатії, і, завжди стриманий у розмові, мовчазний, зараз розговорився.
— Розумієте, Музо… Тут ось простір навколо нас, а в Гімалаях — у високості.
— І там ви знайшли «їжачка»?
— Так. Мені дуже пощастило. Насамперед, нам випало щастя потрапити до Шамбали…
— Де це?
— Ну, там же, в Гімалаях. Шамбала — легендарний край, ні на якій карті його не знайдені. Ми видиралися па гірські хребти, спускалися в долини, та ось перед одним сніговим перевалом два паші провідники раптом зупинилися, в очах — тривога, якесь незрозуміле сум’яття. «Далі не підемо, — твердо сказав старший, сивобородий. — Там, — хитнув головою у бік перевалу, — Шамбала».
Як ми не умовляли — не допомогло. Шамбала для них — святий край. Там, у потаємних печерних містах, живуть махатми, вчителі найглибшої мудрості, що здійснюють зв’язок Землі з Космосом, медитаціями єднаються і Абсолютом, і порушувати ритм їхньої діяльності — тяжкий злочин.
Ми пішли без провідників і наледве подолали той перевал. Вечоріло, коли ми, змучені, до краю виснажені, спустилися в широке міжгір’я, наче в казкову чашу, повну п’янких ароматів. Ще встигли поставити намет, як усе навколо оповила темрява. Сяк-так повечеряли, мої аспіранти попадали як убиті, й одразу поснули, а я вийшов помилуватись зорями. Ні до того, ні після того я не бачив такого неба. Велич. Таїна. Безмовна музика. Подих Вічності…
— Ой… — зойкнула Муза, спіткнувшись.
— Ну, присядьмо на цій лавочці, тут затишно.
Посідали плече в плече, Ростислав турботливо підняв комір її плаща. Деякі туристки, проходячи мимо, кидали на них весело-іронічні погляди, мовляв, ага, і ви контактуетесь!
Микитюк дивився за борт на шумливі хвилі, а думав і говорив про Гімалаї.
— Розумієте, враження було таке, ніби то й не зорі, а пильні очі Космосу дивляться на мене і питають: чи ти усвідомлюєш своє місце на Землі? В потоці Часу? Навіщо ти живеш? Невже тільки для того, щоб споживати? І тоді настала мить, коли я відчув себе просвітленим, інакшим, духовно вищим, аніж був досі. Оце вам Шамбала! І ніякого страху не було, навпаки — проймала радість. Ну… що належиш до людства, чи що… Любов до планети, на якій живеш… 0, саме любов до життя! А чого ті провідники злякалися… Людська психіка — складне явище… Я довго стояв, прислухаючись до безмовності Космосу…
— Їй-богу, ви поет! Здавалися таким сухарем, а насправді поет — та ще й романтик!
— Ну, що ви, Музо, — Ростислав почервонів, як хлопчик. — Я сухар і є, це на мене щось найшло.
Очі їй зблиснули, зиркнула не то запитливо, не то здивовано, прикусила нижню губу. Прошепотіла:
— Дивина… Цієї миті, от зараз, мені здалося, що ми вже колись зустрічались… І розмова така була…
— Ну, якщо вірити в перевтілення, то… не виключено. — Микитгок поглянув у її великі, схожі на індійський мигдаль, очі. — Може, ви із Шамбали?
— Не хотіла б вас розчаровувати, але я з Києва.
— Це відомо, в Києві ви з’явились років двадцять шість тому, а от…
— Хитрун! — засміялася Муза. — Хоче вивідати… Я й так скажу: живу на цьому світі двадцять вісім, не одружена…
— Мені щастить!
— Давайте без натяків. Хоча… Ви ж про квартиру не знаєте, правда?
— В мене є де жити. А що?
— Коли б не розкішна квартира, я, мабуть, уже одружилася б. А то мені все здається, що домагаються не мене, а квартири… Та дачі, та батьківської
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лабіринт», після закриття браузера.