Сергій Володимирович Пилипенко - Вибрані твори

Другої неділі перед вікном спинилися густо наваксовані рантові чоботи[112]. Постояли трохи, відійшли, знову стовбичать. На хідник падають шкоринки з насіння.

За якийсь час коло них з'являються чорні черевички — і фонтан насіння подвоюється.

Михайло радіє. Михайло лукаво посміхається й обережно розгладжує шкарубку штуку хромової шкірки.

З тихою батьківською немов радістю стежить він, як щонеділі вистоюють поряд якусь часинку простенькі черевички й непретензійні чоботи.

Поглядає скоса в віконце, ласкавить обличчя привітною усмішкою і твердим рухом кроїть лискучу, гостропашну шкірку. Будуть комусь чобітки «на ять»!

Шпарке було літо. Асфальт на хіднику став, мов смола, м'який. На рівній поверхні більшими й меншими цятками повибивали закаблуки ямки. Після дощу довго в них стояла вода й дрочила горобців, що ніяк не влучали хвилинки до неї дібратись. Ох, ці люди — і чого б то їм у таку спеку вештатися без пуття?

Не одну ямку вибили вже й наваксовані чоботи перед вікном Михайловим, дожидаючи черевичків. Щось довго не виходять вони сьогодні. Нетерпляче пристукують чоботи по хіднику, нетерпляче й Михайло пристукує молотком-носаликом, заганяючи в підошву гвіздки.

Нема та й нема. Може, що скоїлось? Гніваються, не пускають хазяї? Захоріла?

Не дізнавсь того Михайло, не дізнались, мабуть, і чоботи — вистоявши до темного, почовгали назад, самітні, стуманілі. Пішли, лишивши глибокий слід на асфальті.

Стурбований, як за рідну дитину, був Михайло, коли й у другу, в третю неділю було так само. Не інакше, як лихо притрапилось. Ладний був узяти костура й пошкутильгати десь на пошукання.

Прийшов замовник, лається: підйом затісний і гвіздки крізь підошву муляють.

— Хіба мені тільки з вашими чобітьми є клопоту?..

Аж ось бачить одного дня надвечір щось ніби знайоме, ніби й ні. Навіть підвівся й до віконця присунувсь, щоб роздивитися ліпше. Так, це ті самі чорні черевички, тільки десь вони дістали рожеві панчохи. Мов малі поросята ноги в них. Гладенькі, годовані на заріз.

Похитав головою Михайло, спохмурнів:

— І нащо б ото рожеві? Людей на спорзні думки[113] наводити? Відомо ж бо, чому мода на таке пішла — під голе тіло. Ет!

Сердито штрикнув шилом у шкіру, аж та чвякнула.

Стоять чорні черевички з рожевими панчішками, дожидають, щось задумливо на хіднику підгрібують носиком. Дожидає й Михайло. Відлягло вже йому: ось чоботи прийдуть, після довгої перерви зрадіють, намилуються.

Та й справді небавом щось застуло світ. Швець підводить голову, вдивляється пильно, високо здіймає кошлаті брови. Це не чоботи! Якісь жовті косоносі американки спинилися за вікном. Над ними штанці прасовані з заворотами, коротенькі, модні. Кольорові смугасті карпетки з-під них виглядають.

Чого навпроти черевиків стали? Хіба знайомі? Мабуть, таки так, бо ось уже черевики рядом, ось пішли кудись у парі.

— Та-ак! — замисливсь Михайло, хмурить лоба.

Дивиться другого дня: знов вибігли черевички, тупочуть непокійно побіля вікна, а за який час до них довгі американки сунуть. Тоді — поніж і геть від вікна. Коли вертають — не видно.

А в неділю скоро рушили вони, натомість стали наваксовані чоботи, одну мить постояли, різко крутнулись і торопко пішли геть, у другий бік. Прикро стало Михайлові. Відколи не чув тяжкого шкіряного паху в своїй майстерні, а тут аж за горло взяло, така задуха. І зненавидів він тії косоносі американки, як власного ворога. Отак би й плюнув на їхню нахабну жовту шкіру! Отак би й штрикнув під боки шилом, щоб не лазили тут під вікном!

Та й на чорні черевички вже не так прихильно поглядав швець. Власне, не черевички, а рожеві панчішки йому дошкуляли, очі засипали немов приском.

І зла радість йому була, коли одного разу кудлатий собачка раптом загавкав заливчатим ситим гавкотом, а потім кусонув за рожеву панчоху. Чого, мовляв, стала, де мені треба! На нозі струмочком заруділа кров.

Її рудувата смужка лишилася й потім на панчосі, починаючись від свіжого, рожевими нитками шитого рубця.

— Так тобі й треба, — злісно проказував швець, — не знайся з тим кодлом. Маєш!

І ще радів він, коли черевичкам довше та й довше доводилось жданок застоювати, коли навесні американки не показувались іноді й зовсім. Може, відчепляться?

Тим часом осінь тихо плакала рясними, холодними сльозами, вкриваючи хідник липучою слизотою. Зрідка вихоплювався ясний, сонячний день, даруючи людям останні теплі ласки.