Андрій Гуляшки - Історія з собаками

Не можна сказати, що Прокопій надто люб'язно відсунув гостя від дверей, але ж і Авакум зі свого боку виявив цікавість, яку аж ніяк не назвеш делікатною. Тому наприкінці сценки, що розігралася між ними, обидва не мали підстав бути невдоволеними один одним. Прокопій замкнув двері й демонстративно сховав ключа у портмоне, Авакум же, турбуючись про його здоров'я, знову застеріг:

— І все ж, незважаючи на деякі очевидні вигоди від цих дверей, їх слід замурувати!

Холодна кімната зі стінами без жодної картини, кімната, де не було нічого, крім креслярських столів, рулонів креслень, інженерних довідників, не викликала ані найменшого бажання сидіти й розмовляти в ній.

Прокопій увімкнув маленьку електричну грубку. Та де такій блішці було обігріти таку здорову залу, коли в неї саму, здавалося, не завадило б удихнути дещицю тепла. Господар потер руки й, бачачи, що Авакум не захоплений виглядом кімнати й температурою в ній, повчально мовив:

— Надмір тепла робить людину лінивою. Я навмисне користуюся маленькою грубкою, аби не потопати в лінощах і не ніжитися в ліжку. Інженерна робота потребує активного розуму.

— Активного розуму, холодних рук і якого серця? — спитав Авакум.

— Ніякого! — тріпнув головою Прокопій. — Для роботи зі сталлю серце не потрібне!

— А та фотографія? — всміхнувся Авакум, кивнувши на фото у вузькій рамочці, що стояло біля дзеркала на туалетному столику.

— Це моя мати! — Очі Прокопія блиснули обуренням. Повагавшись якусь мить, він сягнув по фото й подав його Авакумові. — Тоді їй було двадцять п'ять років. Щойно починала лікарювати!

З трохи вже вицвілої фотографії дивилося вродливе обличчя молодої самовпевненої жінки з вольовим підборіддям, примхливо окресленими чуттєвими вустами й великими очима. Від неї у Прокопія були тільки підборіддя й почасти очі, але в материних зіницях мовби ховалися дві розкішні кішки, пестливі й свавільні, а з його очей дивилися дві вівчарки, наїжачені, чесні й віддані до кінця в своїй приязні, а заразом і незгідливі, готові за дурницю безглуздо гарчати на весь світ.

Господиня принесла каву, поставила тацю з чашками на стілець і швидко пішла.

— Мабуть, Роза ще не зовсім заспокоїлася! — заклопотано сказав Прокопій, хоч Авакум ще тримав у руці фотографію його матері.

— Я випив би чарочку коньяку або чогось іншого за здоров'я вашої матері, — докірливо глянув Авакум. — А про малу ясновидку не турбуйтеся, через годину вона спатиме праведним сном, як боже ягнятко.

— Так, ви маєте рацію! — відповів Прокопій. — Через годину вона вже спатиме, звичайно! А за мою матір таки варто випити чарочку: вона справді чудова жінка! Я піду пошукаю, а вас, прошу ласкаво вибачити, залишу на хвилинку!

Коли він пішов, Авакум дістав із верхньої кишені жилета мікрофотоапарат завбільшки з поштову марку, швидко сфотографував портрет молодої жінки й відразу сховав апарат. Потім глянув на зворот фотографії, де ще можна було прочитати напис на синюватому прямокутному тлі: «Фото Луна, Відин». Праворуч од напису стояли виведені чорним олівцем цифри, які від часу стали майже нерозбірливими.

Авакум поставив фото на туалетний столик, добув люльку й узявся її натоптувати, хоч і знав, що цей найкращого ґатунку тютюн не піде йому на душу й не смакуватиме.

До кімнати повернувся Прокопій з виразом жалю на обличчі.

— Нічого не знайшов! — промовив він, проте не так-то вже й невтішно. — В цьому домі рідко вживають спиртне!

Неважко було помітити, що жаль на обличчі у нього вдаваний, а в голосі не чути щирого почуття. «Якщо він утримався навіть від скромної чарчини за материне здоров'я, то, певно, збирається сідати за кермо, і то НЕЗАБАРОМ, або виконувати якусь дуже складну термінову роботу з обов'язковим використанням цифр, таку, наприклад, як підготовка складної радіошифрограми». Сказавши собі: «Що ж, побачимо», він закинув ногу на ногу, пустив із люльки кілька синіх струмочків диму й прибрав постави людини, яка не збирається швидко йти з хати.

— Ви, здається, казали, — почав він, — що мала ясновидка не зовсім сліпа, чи я неправильно зрозумів?

— Пухлинка, майже невидима простим оком, затискає її очний нерв. Моя мати казала, що в Англії є великий спеціаліст з очних недуг, професор, який розщеплює такі пухлинки лазерним променем. — Он як! — здивувався Авакум. — То чого ж мала чекає? Хай їде!

Прокопій глянув на нього відверто зневажливо, погляд його спалахнув болючим обуренням.

— Позичте їй дві тисячі п'ятсот фунтів стерлінгів на лікування в клініці, де працює той професор, і вона відразу ж поїде, шановний товаришу! Може б, ви зробили їй таку дрібну послугу? Га?

— Залюбки! — Авакум знизав плечима. — Аби лише я мав стільки фунтів стерлінгів!

— Тоді не питайте, чого мала чекає, і не давайте порад щодо від'їзду! Ми б і самі знали, що робити, якби мали гроші!

Він підійшов до письмового столу й стоячи накреслив фломастером кілька рядків на аркуші паперу. Потім учетверо згорнув його, засунув у портмоне й сів навпроти Авакума.

— Якщо Роза колись, дасть бог, прозріє, ви одружитеся з нею?

— З Розою? — Прокопій здивовано розвів довгими руками. — Як вам прийшла в голову така дика думка?

— Чому дика? — здивувався своєю чергою Авакум.

— Тому що Роза мені як сестра, ось чому! Ви б лягли в ліжко зі своєю сестрою?

— Боже борони! — засміявся Авакум.

І в ту ж мить у його душі майнула темна тінь. Це був