Зінаїда Валентинівна Луценко - Свята Марійка

– Сьогодні побачимо, – каже Соня Львівна. – Кума казала, що Світлана дуже чекає на Віталія, зранку має йти до перукарні, і якщо вони таки помиряться, то увечері йтимуть до ресторану, відзначатимуть заручини.

– Он воно як… – шепоче Надежда. – Вже й заручини будуть відзначати…

От цього дня прийшов Віталік із чергування, а Надежда дивиться за ним, спостерігає, сама не своя від страху: що має робити? А він перевдягнувся в чисту сорочку, обіллявся одеколоном, та й каже:

– Піду я, Надю, в місто, треба нам щось до столу солодкого купити.

А Надежда:

– Нічого не треба! Я ось вечерю зготувала, маківника спекла, усе ж є, сядь та й поїж.

– Вечеряйте без мене.

А дівчатка, Надежда понавчала, й собі кинулися до батька, просяться на руки:

– Татку, татку, візьми мене, погойдай!

– Ми без тебе не будемо сідати, – каже Надежда, – діти увесь день чекали.

– Гаразд, я обіцяю, що швидко буду, повечеряємо! А тоді у мене ще можуть бути справи, – кинув роздратовано.

– Не йди…

Але Віталька її вже не слухав, узяв гроші та й вискочив із дому.

А Надежда, коли вже знала, що чоловік вирушив до полюбовниці, то й кинула усе, як є, і в халаті й капцях назирці за ним побігла.

До міста треба було через ліс іти. Віталька пішов уперед, а вона скрадається слідом, ховається в тінь, перебігає від дерева до дерева, боїться якось видати себе.

Коли ж вони так вийшли уже і в місто, чоловік завернув до першого квіткового магазину, купив великого букета – малинові троянди. Трохи із Надеждою лице в лице не здибались, вона й не заховалась, коли б трохи відхилив голову убік, помітив би свою жінку, а так Надежда стоїть посеред вулиці, ні жива ні мертва, нігтями долоні до крові здерла, а він і не озирнувся, упевнено пішов вперед.

Надежда перевела подих, побігла далі. Ще трохи попетляли вони вуличками, перейшли через найбільшу площу, Віталік знову зайшов до магазину і вийшов звідти із невеличким пакетом. «Мабуть, цукерки», – думає Надежда.

Аж ось підійшли вони до красивого чотириповерхового будинку. Зайшов Віталька у під’їзд, а Надежда перейшла через дорогу, чекає і роздивляється. Будинок гарний, хоч і не на одну сім’ю, дах покритий черепицею, на балконах ковані перила, довкола огорожа, невеличкі обрізані дерева, біля під’їзду припарковані дорогі автомобілі…

Надежда обмацала очима кожне вікно, роздивилася на кожну штору; як дізнатись, де ховається її розлучниця?

Подивилася на годинник – минуло тільки п’ять хвилин, а Надежді здалося, що ціла вічність, вона вже хотіла йти й собі за чоловіком, щоб застати на гарячому, подивитися обом у вічі. Вже й зробила крок, як тут – щасливий Віталька вийшов із дверей і попрямував геть.

Надежда трішки почекала, доки чоловік відійшов подалі від будинку, – і швидесенько забігла у під’їзд. Йде Надежда східцями нагору, прислухається… «І як я дізнаюся, де живе ота Світлана?»

Аж раптом бачить – на одних дверях, застромлений за ручку, висить Віталіків букет, а під порогом – стоїть пакунок! Надежда довго не думала, пакунка ногами потоптала, а троянди схопила в оберемок – та й ну мерщій бігти.

Біжить Надежда через місто, аж вітер їй у вухах свище; вскочила до лісу, не дивиться на стежки, вибирає найближчий шлях, чеше через кущі й бур’яни навпростець.

Швидко була й вдома.

Доки чоловік повернувся, Надежда встигла вечерю на стіл накрити. Застелила навіть нову скатерть, дістала із шафи красиву вазу, ту, що батьки їм на весілля подарували, налляла по вінця води і встромила зверху букета. Дітей за стіл всадовила і сама сіла, переможно посміхається.

Недовго і чекала…

Чує Надежда, хтось іде по доріжці, грюкає дверима, – заходить Віталька до коридору, роздягається, мугикає щось собі під ніс, щасливий.

– Я вже є! – гукає звідти. – Купив вівсяне печиво, ось, беріть!

Так із простягнутою рукою й зайшов він до кухні, аж глядь на стіл – а той букет, що він купив коханці, стоїть на видному місці! І Надежда сидить, розпатлана, упріла, із складеними під грудьми руками…

– Це що?… – показує Віталька на стіл.

– А ти не впізнаєш?

– Як ти?… Ах ти ж…

– То це так, Віталіку, ти купив нашим дітям солодкого? Чи тобі краще на хвойд і їхніх байстрюків витрачати гроші? Їм букета, цукерки шоколадні, а нам жменьку дешевих пряників у целофані? Тобі перед дітьми не соромно? От я батькам подзвоню і розкажу, як ти