Мері Стюарт - Маленька мітла

class="book">— Ну ось, моя люба, — сказала мадам Мамблхук, — сьогодні уроки закінчились. Тепер ми підемо до мого кабінету і запишемо твоє ім'я, а потім я дам тобі розклад уроків, і ми будемо чекати тебе завтра вранці.

Мері встала, заспокоєна, але тут її знову опанував страх. Книга сильно відтягувала кишеню. Вона засунула туди руку, сподіваючись непомітно поставити її знову на місце, але мадам Мамблхук в цей момент обійшла навколо столу і виявилася прямо перед полицею — тепер було занадто пізно що-небудь робити.

— Мої книги, — шурхотом чорними шатами, директриса вказала на полку. — Якщо ти зачекаєш ще одну хвилину, я їх замкну. Вночі вони всі зберігаються під замком. Я не залишаю їх в цій кімнаті. Впевнена, що ти розумієш, чому, міс Сміт. Вона взяла десяток книг з полиці і попрямувала до дверей, прямо за вчительським кріслом, яких Мері раніше не помічала.

— Мадам Мамблхук… — винувато початку Мері.

— Хвилиночку, — перервала її Мадам, — помовчи, будь ласка.

Мері замовкла. Притримуючи купу книг підборіддям, мадам Мамблхук стояла біля дверей в комору і щось тихенько наспівувала собі під ніс. Здавалося, що в дверях немає ні замку, ні ключа, тільки бронзова ручка у формі морського коника. Мадам взялася за неї і потягнула. Пролунали звуки, ніби поверталися добре змащені петлі, і двері відчинилися. Це були величезні, важкі металеві двері, не менше дев'яти дюймів завтовшки. На подив Мері, всередині комори було досить видно, але світло було на цей раз не зеленим, а звичайним, тьмяно-жовтим, як від гасової лампи. Мадам Мамблхук широко відчинила двері і увійшла з книгами всередину.

— Я буду тобі дуже вдячна, міс Сміт, коли принесеш мені папери зі столу, — попросила вона.

— І прес-пап'є теж, зрозуміло. Я завжди замикаю його на ніч разом з усім іншим. У такій справі ніяка обережність не завадить, чи не так?

Вона голосно засміялася.

Для Мері це був останній шанс. Вона витягла червону книгу з кишені, схопила оберемок паперів, поклала книгу зверху і понесла їх, разом зі скляною жабою, в комору.

Дивовижно, але Тіб біг перед нею, туго натягнувши мотузку.

Усередині комори була велика шафа, куди мадам Мамблхук стала складати книги.

— Мені здається, і цю туди ж, — почала Мері. — Я просто подивилася…

Тут вона раптово зупинилася, і в неї перехопило подих. Вона помітила в кімнаті ще щось.

Почнемо з того, що кімната була набагато більшою, ніж вона думала, десь розміром з лабораторію. Лампа ледве освітлювала тільки простір біля дверей, залишаючи більшу частину в тіні.

І добре, що в тіні. Вся довга, тьмяно освітлена кімната від підлоги до стелі була заставлена клітками. Заґратовані або затягнуті сіткою, вони були наче полички у величезній бібліотеці. До того ж деякі ряди кліток стояли поперек кімнати. Одні з них — найближчі до дверей — були порожні, але в тих, що стояли далі, в тіні, поблискували очі маленьких істот, що мовчки витріщались на світло лампи. То тут, то там крізь ґрати висовувалися крихітні лапки, але більшість дивних створінь мовчки сиділи, зіщулившись в темних куточках своїх темниць.

Мадам Мамблхук обернулася, почувши, як Мері зітхнула:

— Цікаво, правда? Я так і думала, що на тебе це справить враження. Деякі з наших учнів чудово просунулися в експериментах з перетворення. Але, звичайно, у нас є також невдачі.

— Вона весело розсміялася, вказавши на найближчу клітку, де лежало, повернувшись спиною, байдуже до всього, жалюгідне на вигляд, створіння, з помаранчевою, вкритою плямами, як від корости, шерстю. Двома скоцюрбленими лапками воно закривало очі, щоб уберегти їх від світла, і, ніби, спало. Але Мері підозрювала, що воно зовсім не спить. Вона впізнала один з тих малюнків, що були на столі у Мадам.

— Чудово, — пробурмотіла Мері. Мадам Мамблхук схилилася над кліткою і роздратовано штурхнула нерухому істоту. Не замислившись жодної секунди над тим, що робить, Мері заховала книгу «Великі Заклинання» назад до кишені.

— Ось ваші папери, Мадам.

— А-а, дякую тобі, — мадам Мамблхук лишила в спокої істоту в клітці, засунула папери і скляну жабу в шафу і замкнула дверцята. Вона не помітила, що однієї книги не вистачає.

— Я покажу тобі все детальніше завтра, люба. Тепер ти, напевно, поспішаєш додому.

— Так-так, будь ласка, — Мері ніколи б не подумала, що може так зрадіти перспективі повернення до Червоної Садиби тітоньки Шарлотти.

— Я страшенно поспішаю, Мадам. Вони скоро почнуть хвилюватися за мене.

— Тоді поквапимось. — Директриса швидко попрямувала до дверей. Мері йшла позаду, тягнучи Тіба, який чомусь не хотів йти. Вони вийшли в лабораторії і двері комори закрились з мелодійним дзенькотом.

Тепер лабораторія була порожня. Всі учні пішли. Світильники згасли. Тільки в печі ревло зелене полум'я.

Тіб продовжував рватися з повідка. Мері швидко нахилилася, схопила його і міцно притисла до себе. Цього разу він не став шипіти і плюватися, але вона чула мурчання у нього всередині, десь дуже глибоко, і відчувала, що він тремтить від якоїсь незрозумілої напруги і хвилювання. Вона вийшла слідом за Мадам з лабораторії в коридор.

Кабінет директриси був приємною, обставленою в діловому стилі, кімнатою, звичайнісінькою на вигляд; з книжковими полицями, на яких стояли звичайнісінькі книги, типу «ХТО Є ХТО», «ЩО Є ЩО», «САМОВЧИТЕЛЬ МАГІЇ»; з друкарською машинкою і великим письмовим столом. Мері завмерла біля дверей, притискаючи до себе невидимого Тіба, поки мадам Мамблхук вийняла з шухляди велику комірну книгу і відкрила її.

— Ім'я? Ти хочеш бути записаною, як Мері Сміт?