Кларісе Ліспектор - Час зірки

Тоді, занепокоївшись, вона мовила:

— Слухай, імператор Карл Великий називався у своїй країні Каролусом! А чи знаєш ти, що муха літає так швидко, що якби вона літала по прямій, то облетіла би земну кулю за 28 днів?

— Це брехня!

— Зовсім ні, присягаюсь чистотою своєї душі, я чула це по радіо!

— Все одно не вірю.

— Померти мені на цьому місці, якщо я брешу. Хай мої батьки горять у пеклі, якщо я тебе обманюю.

— Ось побачиш, ти зараз помреш. Слухай сюди: ти вдаєш, що ти — ідіотка чи насправді така є?

— Я не знаю, яка я, гадаю, що я трохи... Я хочу сказати, що я не дуже добре знаю, хто я така насправді.

— Але ти принаймні знаєш, що тебе звати Макабеа.

— Це так. Але я не знаю, що всередині мого імені. Знаю тільки, що я ніколи не була важливою персоною.

— Так-от, запамʼятай, про мене ще надрукують у газетах, і моє імʼя стане відомим в усьому світі.

Вона сказала Олімпіко:

— Знаєш, на нашій вулиці є півень, і він співає.

— Чому ти стільки брешеш?

— Присягаюся, це правда. Хай моя мати помре, якщо я брешу.

— А хіба твоя мати не померла?

— Ой, так... Правда...

(А я, той, що розповідає цю історію, яка не сталася ні зі мною, ні з одним із тих, кого я знаю? Я приголомшений, знаючи стільки правди. Невже мій обовʼязок, що завдає мені такого болю, полягає в тому, щоби вгадати у плоті ту правду, яку ніхто не хоче усвідомити? І якщо я знаю про Макабею майже все, то це тому, що випадково спіймав погляд однієї виснаженої дівчини з північного сходу. Вона надіслала мені цей швидкий погляд усім тілом. Що ж до хлопця з Параїби, то мені очевидно треба подумки сфотографувати його обличчя — адже коли людину застають зненацька і роз­глядають неупереджено, якщо звернути увагу, обличчя розказує майже все).

Але тепер я знову зникаю і повертаюся до цих двох, які силою обставин були істотами не зовсім матеріальними.

Проте я ще не описав Олімпіко належним чином. Він вийшов із сертану Параїби і мав у собі стійкість, народжену любовʼю до цієї висхлої, потрісканої від засухи землі. Він завжди носив із собою баночку духмяного вазеліну, куплену на ринку в Параїбі, та гребінець, як свою виняткову власність. Він густо змащував вазеліном своє чорне волосся. Навіть не уявляв, що ця липка масна копиця викликає відразу в каріок[25]. Він від народження пропікся на сонці та був твердим, як суха гілка чи камінь, що лежить на спеці. Він був більше здатним до виживання, ніж Макабеа, бо зовсім не випадково вбив людину, свого ворога, в темному закапелку сертану, м’яко та акуратно встромивши довгого ножа йому в печінку. Він зберігав цю подію в цілковитій таємниці, і цей секрет додавав йому сили. Олімпіко був задиракою. Але він мав одну слабкість — похорони: іноді він тричі на тиждень ходив на похорони невідомих людей, звістки про які знаходив у газетах, зокрема в «O Dia»[26], і його очі наповнювалися сльозами. Так, це була його слабкість, але хто її не має? Той тиждень, коли не відбувалося жодних похоронів, був втраченим для цього чоловіка, який, навіть якщо був божевільним, дуже добре знав, чого хоче. Але він аж ніяк не був божевільним. Макабеа, на відміну від Олімпіко, була результатом схрещування «чогось» із «чимось». Направду, вона, здавалось, народилася з якоїсь туманної думки її голодних батьків. Олімпіко принаймні крав усе, що потрапляло під руку, навіть із комірчини, в якій ночував. Скоєне вбивство і крадіжки робили його значною людиною, надавали ваги, тож відчував себе не ким-небудь, а людиною честі. Він був більше здатним до виживання, ніж Макабеа, ще й тому, що дуже талановито вмів малювати смішні карикатури на сильних світу цього, портрети яких друкують у газетах. Це було його помстою. Лише один раз він був добрим з Макабеєю, коли пообіцяв знайти їй роботу на металургійному заводі, якщо її звільнять. Вона прийняла цю обіцянку як незаслужену радість (вибух), бо там вона знайшла б єдиний справжній звʼязок зі світом: самого Олімпіко. Але Макабеа зазвичай не хвилювалася про майбутнє: мати майбутнє — це розкіш. Одного разу Макабеа почула по радіо, що населення земної кулі — близько семи мільярдів. І вона відчула себе загубленою. Та Макабеа вміла в усьому знаходити щастя, тож одразу заспокоїлась: імовірно, ці сім мільярдів живуть для того, щоб допомогти їй.

Макабеї подобалося дивитися фільми жахів і мюзикли. Найбільше її захоплювали повішені жінки й постріли в серце. Насправді Макабеа була самовбивцею, навіть не знаючи про це, хоча вона ніколи не зазіхала на своє життя. Річ у тім, що її життя було прісним, як черствий хліб без масла. Тоді як Олімпіко був диявольськи живучим і від нього могли народитися діти — він мав цінне сім’я, у Макабеї, як уже було сказано (чи не було?), яєчники були зморщені, як варений гриб. О, якби я міг втрутитися в життя цієї дівчини, добре вимити її, налити тарілку гарячого супу й поцілувати в чоло перед сном, накриваючи її ковдрою. І зробити так, щоб, прокинувшись, вона відчула, яка це велика розкіш — життя.

Олімпіко насправді навіть ніколи не вдавав, що йому подобається залицятися до Макабеї — це я зрозумів лише зараз. Можливо, він бачив, що Макабеа безрідна, що вона побічний продукт. Проте коли побачив колегу Макабеї, то відчув, що у ній є порода.

У жилах Ґлорії текло добре португальське вино, а під час ходи вона манірно вихиляла стегнами так, як це вміють лише африканки. Хоч і була білою, але мала риси мулатки. Вона висвітлювала до жовткового кольору своє кучеряве волосся, чорні корені