Ріо Кундер - Panicoffski

був про кохання до Леандра». «Правда?» — питаю якось так перебільшено урочо (вже починаю ненавидіти й цього Леандра, крім очевидного об'єкта — Ніка). Урочість помітна лише мені, бо Фабі мужньо заводить:
Вірш для Леандра

Портуґальською… це звучало так солодко… я сприймав лише ритм, тембр голосу і хвилювання цієї надзвичайної жінки, яка стиха деклямувала. Як це передати? Тобто передати моє сприйняття її надзвичайної, чудової й незрозумілої промови. Мені здається, що найближче було б зацитувати ґеніяльний вірш Поля Верлена Chanson D'Automne французького, але в українській транслітерації, з надією, що читач не знає французької. Він тоді не зрозуміє слів, але, можливо, відчує ніжну музику слів Фабіани:

«Лє санґльо льон де вйольон де льотон, блес мон кьор дюн лянґьор монотон. Ту сюфокан е блем кан сон льор, Же ме сув'єн де журз анс’єн Е же пльор».

І так далі. Тільки всі ті «н» і «м» вимовляйте в ніс. Яко правдивий поета я відреаґував на деклямацію адекватно. Ми опинилися в «тропічному світі» миттєво, і негайно я почав втілювати фантазії тих жахних ночей без неї…

Цього разу я довідався, що Фабі чинить спротив деяким речам, які намагаюся робити з нею у ліжку. Тільки-но я знову спробував французький поцілунок, вона запротестувала. «В чому річ, маленька? Тобі це не подобається?» — «Я не знаю». — «Як не знаєш?» — «Ніхто так не робив. Леандру так ніколи не робив». — «То тобі не хочеться це спробувати?» — «Хочеться, але я боюсь». — «Чого боїшся, кицько?» — «Що тобі не сподобається, і ти мене більше не схочеш». — «Ну що ти, люба, невже ти думаєш, що я б робив щось, якщо сам цього не прагну? Я так цього хочу, що просто млію від жаги». І все-таки ні. Друге одкровення прийшло невдовзі. Вона постійно намагалася займатися любов'ю під ковдрою або без світла. «Що це, зіронько?» Вона знову могла пояснити лише те, що так було з Леандром. «Зайчику, в тебе найкраще тіло в світі! Це злочин його ховати. Лише бачити його може призвести до орґазму!» — «Насправді, Освальдо, хоча наша зустріч може справити инше враження, я дуже сором’язлива й непевна з чоловіками. Мене збивають ті слова, що їх день у день повторював Леандру, буцімто я ніколи не зможу бути з кимось, крім нього. Я змогла. І тепер навіть сплю і з тобою, і з Ніком, але психологічно це все досі діє на мене». Потім ми лежали знеможені, і за певний час я знову почав відчувати піднесення. Вона таки перестала вкриватися, і я, дивлячися на неї, почав мастурбувати. Раптом вона якось схвильовано, часто дихаючи, проковтнула слину й сказала: «Що ти робиш?» — «Мастурбую, сонечко, тебе це хвилює? Дивися на мене і роби те саме». — «Як саме?» — «Не кажи, що ти ніколи цього не робила». — «Ні». — «То спробуй, кицюню». Я взяв її руку й поклав на потрібне місце. — «Тепер торкай себе, тільки ніжно, і дивися, що роблю я». Ми кінчили одночасно. Тоді Фабі лягла на мене і шепотіла, цілуючи в плече, в губи: «Любий, любий, дякую тобі, мені так добре з тобою, я така щаслива. Життя таке гарне, таке цікаве. Дякую, що ти є». Вона взяла мою руку, цілувала й її, а тоді довго-довго смоктала великого пальця, вказівного й середнього, а потім великого на нозі й нарешті того, що знову прокинувся.

«Я хочу в туалет — треба вбратися». — «Не треба, я тебе так відведу». — «Я чула, що Летісія вже повернулася». — «Це нічого, ходімо». Ми зійшли сходами, і я розчахнув двері зі спальні. Двері до ванної були просто навпроти, але для цього треба було перескочити півтора метра коридору. Та відчинені двері моєї спальні якраз закрили вхід до кімнати Летісії. Якийсь звук звідти видав, що сама вона там. Я взяв Фабі за руку, й ми разом заскочили до ванної. Там я взяв її голеньку на руки й посадив на лявабо. Тоді дивився, як вона пісяє й цілував соски. Відтак пошепки попросив лягти на підлогу, щоб я міг у неї увійти. Вона так само пошепки заперечила, що все це заблизько до спальні Летісії, та все почує. «Котику, це нічого, хай чує і заздрить. Роби, що хочеш, стогни, верещи, будь вільна». Я ввійшов, вона замуркотіла. Я сказав: «Зайчику, хочеш, я запрошу її до нас, хочеш?» Вона увіп'яла мені в спину нігті, розірвала її до крови і з голосним стогоном (бідна Летісія!) завершила цей етюд.

А все-таки щось у цій графічності в зображенні статевих стосунків є. Якась щирість, чи що? Те, що було майже відсутнє в літературі східних слов'ян, зокрема в новітній прозовій клясиці, по тому як українець Гоголь вигадав для росіян міт про «руську душу», а ті самі легко в нього повірили. Тут і розпочався в їхній прозі справжній шабаш духовних «терзаній». Кундера сміявся з такої собі безстатевости російських літературних героїв. І справді, все це виглядає на якесь збочення. Росіяни в літературних творах постійно закохуються й починають якісь циркацтва, якісь думання дум, не кажучи вже про нелюдські страждання, — те, що Кундера дотепно окреслив як «повний самовар почуттів». Але чи не легше, дійсно, просто залізти до героїні в трусики або ж віддатися героєві? Життя б тоді відразу здалося значно оптимістичнішим. Очевидно, пишучи свій рукопис, Панікоффскі, як колишній східний слов'янин, але водночас і західник, намагався до максимуму протиставитися неприйнятній для нього ідеї якоїсь особливої «руської душі», що він її, до речи, дещо незрозуміло для мене в розмовах окреслював українською ідіомою «лапті». Секс за повного програмою в Освальда — це противага до такої собі гіпокритичної