Галина Бабич - Професор Шумейко

А бібліотекар був би із мене путній, дуже люблю книги. Проте ти знаєш і сам, що бібліотечному гуртожиток не надається. Там навчаються одні кияни. А тут ще й прапор на мою голову.

І Клим бачить: Зінька ось-ось заплаче. Перебив її сповідь.

— Для початку, Зінько, скажи, як опинився тут я?

— Не знаю. Теж запросила Нонна.

— Гаразд. Ходімо звідси мерщій! Підемо пішки. Це далеко, але корисно.

Усю дорогу Клим, на правах старшого, давав поради першокурсниці Луговій.

— Ти зможеш, ти здібна і тямуща. На клубному відділенні дають знання, що стануть основою для подальшого навчання, а головне — праці.

— Хто твій педагог по баяну? Не Рі-золь? Наші педагоги — професіонали.

Дехто з них ще вчиться в консерваторії, як-от Корцов, а більшість — уже з великим досвідом. А чому не переведешся на домру? Вона легенька, маленька. Просись до Глушка. Смичок, сопілка, плетр у його руках співає. Є одне «але». Ти колись бачила живого Єсеніна?

— Ти що? Він же у 1925-му повісився!

— Не повісився, а повісили.

— Звідки ти знаєш?

— Читав. Так от. Єсенін — це педагог по класу домри Глушков. Якби їх можна було поставити поруч, ніхто не міг би розпізнати, де великий поет Сергій Єсенін, а де — не менш великий скрипаль, піаніст, домрист Костянтин Глушков. Збагнула, Лугова? Тобто красень. За ним не тільки клубне відділення гине, а й бібліотекарі. Раджу: закохуйся у мене, наприклад, у шибайголову Колю Остюка, у Корцова, дозволяю навіть у нашого коменданта Кабздира, тільки не в Глушкова!

— Чому?

— Він одружений і сильно. Має двох маленький дітей.

— Гаразд. Я врахую.

Хвалячи й заохочуючи Зіньку, Клим помітив, що та повеселіла. Увійшовши в раж, він завів мову про генія, яким, на думку клубників, був педагог Микола Іванович Різоль.

— Я поведу тебе після стипендії, Лугова, у філармонію на його концерт з оркестром. Ти взнаєш, що таке баян і віртуоз-баяніст. Гра зачепить тебе, як зачепила мене ще в армії, коли по радіо почув: «Квартет баяністів Київської філармонії. Художній керівник М.І. Різоль». До того я не надавав особливої уваги музиці чи грі на якомусь інструменті. Після сам заходився експериментувати. Треба, Зінько, набратися терпіння. У мене теж є проблеми. Коли ж опануєш нотну грамоту, клавіші чи кнопки, смичок, таке відчуття, наче ти подолав порожнечу. Музика — це інший світ. Послухай, що з цього приводу казав ще один геній (Л. ван Бетховен): «Музыка — это откровение более высокое, чем мудрость и философия».

Боже дитя! Клим цілком свідомий був, що подолає порожнечу на селі: брак духовності, культури зокрема. Тому своїй супутниці плів таке: уявляєш, Зіно, приїздить туди випускник клубного відділення Шумейко. Усе потрощу, поламаю (лінощі, нецензурщину, пиятику), організую квартет баяністів імені К. Шумей-ка, хор хлопчиків і драмтеатр.

Зінька довго сміялася.

Клим зніяковів: наче ж я серйозно говорив, подумає, що я марнославний. Замовк.

— Ти, Шумейко — молодця! — враз почув.

Дзигарі на Великій Лаврській дзвіниці пробемкали одинадцяту вечора.

— Треба в тунель.

Так називали студенти вхід до заповідника, той, де церква з Надекономічною брамою (XVII ст.), оскільки ворота Цен-трального входу зачинялись рівно о 20-00. Запізнишся на кілька секунд, сторож зупиняє:

— Нізя! Ти шо не понімаєш два руські слова: ні, зя!

— На добраніч, Лугова!

— На добраніч! Розвеселив ти мене, Климе.

— Де ти вештався?

Це сусіда по ліжку і товариш по навчанню Микола Остюк.

— На демонстрації.

— Вона вчора пройшла успішно і, мабуть, без твоєї участі.

— Правду кажуть про тебе: колючий ти, Миколо. Свідомі комсомольці, Миколо, такі як Шумейко, на демонстрацію з нагоди 36-ї річниці Жовтня ходять два дні поспіль. Жартую. Навідався до матері, — нахабно брехав Клим.

— Де ж хаваніна?

— Мати сама на картоплі сидить. Ось пиріжки тільки.

Який я молодець, що прихопив у Нонни.

— Давай швидше! Вола б з'їв, так жерти хочеться.

— Ти, Миколо, такий малий, а так багато їси!

— Того й малий, весь час їсти хочеться.

VII. Остюк і педагог Хохлова

Сусід по ліжку, товариш по навчанню... Ні. Коля Остюк був для Клима усім.