Галина Бабич - Тюті

і онуків, проте чинити те саме і з тих самих міркувань доводилося часом і перед жаданими визволителями, що призводило часом до драматичних, ба навіть трагічних колізій.

Спробую проілюструвати це сюжетом під назвою "Гріх баби Варки". Спершу я хотіла подарувати свої сюжети і оцей "Гріх баби Варки" одному талановитому прозаїкові. Але він категорично відмовився, сказавши: "По-перше, баба Варка — це ваша баба, по-друге, за бажання, я можу знайти собі свій сюжет і свою бабу Варку. А по-третє, ваші сюжети цілком продуктивні у творчому плані, і приймати їх як дарунок було б аморально". Що ж мені лишалося? Я заховала свої сюжети до пори до часу в себе, а потім... Що з того вийшло, судіть тепер ви. Отже...

Гріх баби Варки

Їх гонили, як худобу... Через Ве-реб'ївські луки до Дніпра, на переправу. Вони йшли мокрі до пояса, необмун-дировані, а головне — нечувана річ! — неозброєні! Навіть мала Поля чудувалася: "Гуркотить війна, а ці хлоп'ята-вояки — в куценьких сільських піджачках і... без зброї.

Стояв холодний, вітряний жовтень 1943 року, переддень форсування Дніпра радянською армією. Чавкала примерзла земля, яку місили шкарбани новобранців. Село Касатовичі стояло на лівому березі Дніпра, Ясногородка — на правому. Над Дніпром щодня гуркотіла стрілянина, готувалося форсування. Потім настала невеличка пауза, і в селі спинилася на перепочинок чимала колона мобілізованих. Молоденький солдатик обережно підступив до хвіртки бабиного обійстя, й одразу якийсь начальник ревнув захриплим голосом: "Назад!"

— Мо' дитина їсти хоче, а ви в крик, — заступилася баба Варка.

Дозволив. Баба приступила ближче, заглянула в очі, тоді запитала чомусь, чи не стрічав її сина? Роками солдатик був, мабуть, молодший вд бабиного сина. Зовсім дитина.

— Ні, не доводилося.

На стіл поставила все, що було в хаті їс-тивного.

— Не турбуйтеся, їсти мені не хочеться.

Баба метнулася ще раз до комори, винесла кілька яєчок. Картопля й огірки, що стояли на столі, видалися їй скупим частуванням.

Від яєчок також відмовився.

— Синку, що з тобою? Не рви мою душу. З'їж, будь ласка, чого-небудь. Глянь на вулицю: біля кожної хвіртки ваші щось жують. Поїж, прошу тебе. Мені легше стане.

Аби не відтягувати час, солдатик раптом сказав голосом, який буває тільки в тих, що йдуть на шибеницю:

— Тітонько, сховайте мене де-небудь. Через кілька днів усе тут закінчиться. Ви ж бачите, і машин з пораненими в селі менше стало. Нас женуть на вірну смерть. А жити... я ж іще й не жив... так хочеться...

Баба Варка скам'яніла і перелякано подивилася на приреченого. Його начальник уже тупцяв біля хвіртки.

— Куди ж я тебе, бідолашного сховаю? Дивись! — показала на хвіртку, де стояв командир. — Ідіть з Богом! — чомусь на Ви мовила хлопцеві.

Хитнувшись, мов напідпитку, взявши зі столу одну лише картоплину, несподіваний гість вийшов з хати. Трохи постояв у дворі, картоплина у жмені обернулася на м'якушку. Хлопець був без шапки, в чорній сорочці й сільському піджачку на ваті. Баба Варка помітила, що сині губи в хлопця наче розтулилися. Мо' ще хотів щось сказати. Не сказав.

— У колону становись! — почулося.

— Равняйсь! Смирно!

"Смирно" не виходило. Бо, коли ведуть на шибеницю, голова сама хилиться додолу.

Баба зачинила двері, зайшла до хати й заголосила:

— Ой, буде біда з моїм Мишею! Чує моє серце. Побоялася, злякалася. Невже і цей, свій, приставив би автомата до грудей, як ото німець, коли боронила собаку, Рекса? — "Приставив би, бабо Варко, і не здригнулася б рука "за приховування дезертира. Таке вже було в селі." — Але ж як тяжко, як тяженько!

Баба Варка була жінкою побожною і забобонною, тож молінням її після того дня не було кінця. "Ой, не проститься мені той гріх", — приголошувала вона по кілька разів на добу.

Людина від народження не добра й не лиха. Але час і обставини раз у раз підштовхують її чи в один, чи в другий бік. Під час окупації нашу хату уподобали німецькі офіцери й розташувалися у ній з комфортом. А нас трьох — бабу Варку, її неповнолітню доньку і без малого п'ятирічну мене — випхали у пристьобник. Це така собі шопа над льохом. Не раз я бачила, як баба, впавши навколішки, випрошувала в когось із офіцерів щось їстивне: "Паночку, дай сироті сухарика". І той, коли був у доброму гуморі, кидав межі очі якийсь недоїдок.

Баба Варка боялася, як німців, так і своїх. Приходили німці — вішали і спалювали партизанів і тих, хто їм допомагав. Приходили свої, червоноармійці, вішали тих, хто був помічений у зв'язках з окупантами...

Молодий солдатик, що просив сховати його, помилився. Не "кілька днів" ще над Дніпром і Касатовичами гуркотіли гармати й гули над головами літаки. Аж до початку листопада точилися бої, що мали підготувати й забезпечити визволення Києва. Розривали гладінь Дніпра вибухи бомб і снарядів, злітала до неба скривавлена земля. Чим вона завинила перед людьми?! Чого не поділили між собою зверхни-ки двох країн?! Що може приборкати цю руйнівну людську зваду?! Нічого цього не могла збагнути баба Варка, що все життя, замість підпису, ставила хрестика, бо була неписьменна.

— Що ж з тим хлопцем-солдатиком сумним сталося? Чи вцілів він, чи загинув? Піду,