Надія Павлівна Гуменюк - Етюд із метеликом

люду, дещо манірна, іноді примхлива аж до нестерпності, насправді дуже вразлива й не дуже впевнена в собі, коли йдеться про питання житейські. Особливо в присутності чоловіків.

Після того єдиного, але надзвичайно бурхливого та пристрасного роману, після зрадливої втечі коханого щось у ній наче вимкнулося й згасло. Читала вірші про зустрічі та розлуки, про самотність і біль, про весняне шаленство почуттів і осінній щем, про воскресіння коханням. Але жодного разу більше не спалахнула сама. Може, якби не ця недуга… Можливо, колись би, пізніше, вона таки зустріла когось. Але тепер…

Дорі дуже кортіло дізнатися, чи то мама так сильно любила її тата, що нікого після нього не змогла покохати, чи так люто зненавиділа його, що й на інших чоловіків перестала дивитися. Та тільки-но пробувала заговорити про це, як та зразу ставала глухою й німою. Ну що ж, ні то й ні. Хіба без отих чоловіків земля перестане обертатися?

Якби ж вона знала, кого пришле до них редакція…

* * *

— Хто автор цих акварелей?

Дорі здалося, що в запитанні журналіста прозвучали ледь приховані нотки іронії. Вона спалахнула, виставила проти гостя геть усі свої захисні колючки (зазвичай у таких випадках уявляла себе кактусом) і вдала, що не почула. Підійшла до ліжка, поправила комірець на тоненькій маминій шиї, погладила руку. Відчувала, що мама хвилюється, як ніколи.

— Які соковиті тони! Які м’які лінії та тонкі переходи! Гарні роботи. Свіжі, оригінальні. Якщо не помиляюся, це акварель по-сухому? Дуже симпатично! Акварель — узагалі найпоетичніша й найзагадковіша з усіх малярських технік. То чиї це картини?

Здається, він говорив щиро. І Дора нарешті скинула колючий кактусовий панцир і знову повернулася до нього.

— Мої. Але це було давно. Дуже-дуже давно. Коли я ще навчалася у Львові. Більше цим не займаюся.

— Ви закінчили Львівську академію?

— Усього-на-всього один курс.

— Чому? Чому лише один?! І чому більше не малюєте?

Вона не відповіла. Стривожено глянула на маму. Дивний чоловік. Невже він сам не здогадується чому? Коли захворіла мама, Дора навіть не задумувалася — їхати до Львова чи залишатися вдома. Звісно ж, залишатися. Мамі пророкували не більше п’яти років життя. І це за сприятливих умов. А за несприятливих? Як би вона ці роки жила безтурботним студентським життям? І як би жила без неї мама? Забрала документи й залишилася вдома. Засвоювати довелося інші науки. Осягла всі тонкощі дієтичної кухні, бо Дора Перша повністю перейшла на вегетаріанство. Навчилася не згірш за досвідчену медсестру робити уколи. Закінчила вечірні курси масажистів. З головою занурилася в таємниці народної медицини, бо мама згодом, перепробувавши всі ліки, довіряла тільки їй. Тож їхня єдина кімната наповнилася полотняними торбинками із сухим зіллям і корінцями, а на кухні цілу поличку зайняли пляшки та слоїчки з настоянками та витяжками. Навіть роботу Дора знайшла таку, щоб не бути прив’язаною до офісу й мати можливість кілька разів на день забігати додому. Це страшенно вимотувало, зате мама була доглянута.

— А ви художник? — запитала, аби перевести розмову.

— Колись трохи ходив до художньої школи, але не доходив. Я в дитинстві взагалі був неймовірним халамидником: багато за що брався, але ніяк не міг за щось одне зачепитися, знайти своє. Якби був знайшов, то, може, писали б оце тепер про мене. А так пишу про інших. Зокрема, і про художників та їхні виставки. Принаймні оцінити рівень можу. У вас він пристойний. Якщо працювати далі…

— Це перебільшення, — обірвала Дора. — І взагалі, мова ж не про мене. Ви прийшли писати про маму.

* * *

Наступного дня вона зустріла Віктора неподалік від свого будинку. Подумала — випадково. Але зустріч повторилася й третього, і четвертого дня. А п’ятого вона вже сама ще від повороту вулиці шукала його очима. Шукала й не знаходила. Не знайшла — і страшенно засмутилася. Цілу ніч не могла заснути — думала про нього.

Цього разу Віктор уже не робив вигляд, що просто проходив мимо й випадково зіткнувся з нею. Чекав її біля під’їзду. Кинувся назустріч, радісно обійняв. Сказав, що вчора був у відрядженні й за один день уже встиг затужити за нею. Чомусь Дора навіть не здивувалася.

Віктор прийшов не тільки з квітами, але й із пропозицією: за тиждень в арт-галереї відкривається експозиція робіт молодих художників, він домовився й про Дорині акварелі. Нічого ховати їх у стінах квартири — треба виходити у світ. А після колективної виставки вони візьмуться за підготовку до персональної. Тільки ж три акварелі — це дуже мало, майже ніщо. Словом, потрібні нові роботи, багато робіт. Отож, хапайся за пензлик, Доро, і повертайся до того, що тобі самим Усевишнім призначено! Агентство нерухомості? До біса агентство нерухомості! Ця клята нерухомість засмокче, як драговина, знищить талант. Їй треба рухатися! Рухатися вперед! За що тоді жити? Можна продавати картини. Зараз на них є попит. Он у «царському селі», як гриби після дощу, виростають нові й нові палаци скоробагатьків, більшість із яких розуміється на мистецтві, як баран на зорях, але в їхньому середовищі вважається добрим тоном мати на стінах картини. Ось ці він зобов’язується продати — знає одного палкого шанувальника акварелей. А коли треба буде для виставки, можна буде на якийсь час узяти назад і виставити з позначкою «З приватної колекції такого-то…».

Дора запарювала на кухні чай, пошепки припрошувала гостя. Мама не зронила й слова, відколи вони зайшли, — відвернулася обличчям до стіни, закам’яніла, ледве стримувала нервове тремтіння. Тільки коли Віктор пішов, голосно розридалася. Ридання перейшло в істерику: як можна було привести у квартиру чоловіка? Та ще й без попередження! Та ще й журналіста! Вона ж не підготувалася психологічно, вона ж без макіяжу. І ні запаху лаванди, ні квітів.

Головного свого страху не озвучила. Але Дора давно здогадувалася, чого найбільше боїться мама. Що хтось може забрати в доньки частину любові, призначеної тільки їй. А якщо той хтось узагалі забере Дору, а її, нещасну, віддасть у будинок для інвалідів? А якщо…

— Заспокойся! Він більше не прийде до нас! Обіцяю тобі!

Дора подала мамі води, почекала, поки вона зробить кілька ковтків, забрала склянку й вийшла, ледь стримуючи сльози. Дала їм волю на кухні — до самого ранку.

Віктор більше не заходив до квартири. Нібито не образився, тільки сказав, що її мама якась дивна, але в кожного свої дивацтва. Зустрічав Дору біля агентства, заходив разом із нею до крамниць, підносив торбини з продуктами до будинку. Потім запросив до себе. Кілька разів вона була в невеликому білому будиночку в приватному секторі міста, де він винаймав кімнату. Стареньке подружжя пригощало її вишневим варенням і по-доброму картало свого квартиранта за його холостяцтво, з яким давно вже пора покінчити.