Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 2

Вишневецького. «Побоюються!» — усміхнувся він про себе. Згодом ліс розступився, і Матвій побачив величезний загін людей. Та що там загін — армію! «Не менше від двох-трьох тисяч», — зазначив Клесінський.

Володкович під’їхав до гордовитого чоловіка, який щойно сів верхи на чудового жеребця, вочевидь, збираючись кудись їхати. Матвій добре знав цю людину з чорними, пронизливими очима, чий погляд був твердий і колючий, а гордовитий вираз його обличчя не приховував жорстокості свого власника та видавав сильний, вольовий характер. Це був князь Єремія-Михайло Корибут-Вишневецький, воєвода руський. Шляхтич щось тихо сказав йому, і князь, подивившись на Матвія, теж упізнав його.

— А, пане Матвію! Скільки років ми з тобою не бачилися! Неймовірно радий зустрічі з тобою! Яким вітром тебе занесло сюди? — приязно сказав Вишневецький. Виявляється, він пам’ятав Матвія ще з часів Смоленської війни, де мав нагоду оцінити хоробрість та спритність Клесінського.

Матвій, не злізаючи з коня, привітав князя поклоном і відповів:

— Для мене щастя знову бачити твою княжу милість. А щодо мети моєї подорожі, то нещодавно донесли мені доброзичливці, що один мій далекий родич, знехтувавши своєю честю та совістю, долучився до бунтарів. Тож їхав я з’ясувати, наскільки ця звістка відповідає істині. Якщо це правда, то хочу покарати відступника, коли зустрів військо твоєї милості.

— А де ж твій обоз, пане Клесінський? — з усмішкою запитав Вишневецький.

Матвій озирнувся на своїх гайдуків.

— Та он він, твоя милосте. На конях сидить, — шанобливо відповів він.

— От за що завжди поважав тебе, пане Матвію, то це за те, що не тягаєш із собою вози з добром, а ходиш, як і належить воїнові, — із шаблею, а не на перині, — усміхнувся князь. — Що ж, справа твоя, але впевнений, що тобі донесли неправильно. Сумніваюся, щоб один із Клесінських міг опуститися до смути. Поїхали ліпше зі мною. Такі воїни, як ти, нині на вагу золота.

— Для мене це будуть найбільші честь і благо, які я тільки можу отримати від твоєї княжої милості! — улесливо, але стримано відповів пан Матвій.

Клесінський вирішив пристати на пропозицію Вишневецького. Він чудово розумів, якщо князь його пам’ятає, то цим треба скористатися. Ще невідомо, що там накрутить сейм із виборами короля, а більш тісне знайомство з одним із найбагатших і найвпливовіших магнатів Речі Посполитої йому не завадить. Та й був це привід не шукати Тимофія. Адже у глибині душі Матвія лякало те, що він задумав. «Може, це сама доля? Можливо, так і справді буде найкраще для мене, якщо я поїду з князем і не шукатиму брата! Як там любить говорити мій піп: «На все воля Божа!» Ну, то його правда!» — подумав Клесінський.

Князь Вишневецький за батьком походив із давнього і знатного роду, що сходив до Корибута-Димитрія, сина великого князя литовського Ольгерда. А мати його — Раїна[14], була дочкою молдавського господаря Ієремії Могили. А покійний митрополит Петро Могила доводився йому двоюрідним дядьком. Не менш знаменитим предком князя був Дмитро Вишневецький на прізвисько Байда, отаман низових козаків, ще за життя оспіваний у піснях за свою хоробрість та ратні успіхи. Природно, що такі благородні родичі і предки не могли не накласти на князя своєрідний відбиток — він був неймовірно гордим та честолюбним. Йому не можна було дорікнути у зніженості — Вишневецький був хоробрим, наче лев, жорстоким і нещадним до ворогів. Украй рідко зважав на рівних собі, воліючи триматися осібно, але був милостивим із тими, хто від нього залежав. А ще він був найбагатшим магнатом у всій Задніпровській Україні[15].

Із початку козацького повстання князь Вишневецький мав намір узяти участь у його придушенні. З цією метою він зібрав орієнтовно вісім тисяч війська за власний кошт. Але, поміркувавши, Єремія вирішив не поспішати на допомогу Потоцькому. Князь сам подумував про те, що він набагато краще впорався б із посадою великого коронного гетьмана, ніж пан Ведмежа Лапа. Тому честолюбний Єремія вирішив дочекатися тієї миті, коли коронний гетьман через своє невміле командування потрапить у становище більш ніж скрутне, — князь передбачав це, і тоді він з’явиться зі своїм військом йому на поміч та без особливого клопоту здобуде собі славу переможця чергового козацького бунту. Але коли Вишневецький уже зібрався йти допомагати, то, дійшовши до Переяслава, виявив усі пороми й переправи через Дніпро знищеними. Тоді князь досадливо повернувся до своїх Лубен і дорогою розганяв свою досаду тим, що в кожному селі, кожному містечку садив на палі й вішав хлопів, які лише здавалися йому бунтарями. Не пощадив він навіть шістьох ні в чому не винних козаків, яких відправив до нього з листом сам Хмельницький, жорстоко стративши їх. Зібране військо князь був змушений розпустити, оскільки зрозумів, що добра його частина вельми ненадійна й за першої нагоди зрадить.

Але коли пожежа народного гніву на Задніпров’ї спалахнула так, що обпалила його розкішний замок у Лубнах, Вишневецький, моторно зібравши своє добро і княгиню, прихопивши шляхту та євреїв, рушив до Любеча, де благополучно перебрався через Дніпро. Досягнувши Брагиня, він відправив дружину з усім домашнім цінним майном у свій родовий Вишнівець, а сам рушив до Житомира з трьома тисячами війська, яке в нього ще залишилося, вирішивши показати свою завзятість у придушенні цього повстання. Опинившись у Житомирі, князь побув там кілька днів, підбадьорюючи зажурену місцеву шляхту, яка зібралася на повітовий сеймик