Андрій Анатолійович Кокотюха - Розбите дзеркало

себе незатишно навіть у власній квартирі. Телефон вислизнув з вологої руки, впав на тонкий килим, та дзвонити не перестав. Витерши руку, Лора нарешті відповіла сердито:

— Бодю, тобі робити нічого!

— Дзвонила, — вичавив Сокіл. — Спав.

Сказати навіть два слова для нього був неабиякий подвиг.

— Прокидайся, — її гнів легко змінився милістю. — Я даю собі лад ще хвилин тридцять. Потім перекусимо — і до бою.

Відповіддю було голосне сопіння. Сокіл усе зрозумів. Цмокнувши трубку на знак остаточного прощення, Лора від’єдналася й повернулася під душ.

2

— Вашого шефа знову нема в офісі.

— Знаю без вас.

— Слухайте, ви можете не хамити відвідувачам?

— Я не хамлю. Ігоря Олеговича справді нема в офісі. Це ви робите з мене дурочку.

Лора витримала безбарвний, позбавлений жодних емоцій погляд секретарки. Могла продовжити словесну дуель, та враз зрозуміла: церберка за столом у приймальні має рацію. Виглядало, ніби Кочубей звинувачувала секретарку в тому, що за п’ять хвилин до десятої ранку її шефа Ігоря Ярового ще не було на робочому місці. Схоже, жінку ця обставина не надто хвилювала, вона мала купу своєї роботи й виконувала її. Натомість Лора, київська крута, вже другий день поспіль морочить голову незрозумілими претензіями й закидами.

— Вибачте, — Лора пом’якшила тон. — Просто… Справа дуже важлива. Я змушена була затриматися тут на ніч заради можливості зустрітися з паном Яровим якнайраніше. Ми домовилися. І хто, як не секретар, мусив би знати графік шефа?

— Про вас Ігор Олегович мені вчора нічого не казав, — відрізала секретарка.

— Ви можете дізнатися, де він зараз і коли на нього чекати?

— Ні.

Лора відчула, як знову закипає.

— Зараз ви знову…

— Нічого не «знову», шановна, — останнє слово прозвучало як лайливе, секретарка показала свій телефон. — Дзвонила шефові з дев’ятої нуль-нуль. Зазвичай у більшості випадків він сам дзвонить мені. Дізнається розклад справ на день. Як треба — щось скасовує, міняє, додає. Буває, я сама набираю Ігоря Олеговича, бо маю інформацію про зміни в графіку раніше. Сьогодні отримала на пошту лист, один клієнт скасовує зустріч, просить передомовитись на понеділок.

— І що?

— Пан Яровий — обов’язкова людина, — Лора не могла не відзначити, що зараз секретарка говорить із щирою повагою. — Я знаю, наскільки важливою для нього була та зустріч. Шеф справді засмутиться, дізнавшись, що її переносять. Тому вирішила попередити чимшвидше.

— Тобто це б його не засмутило? Чи засмутило, але менше?

— Чіпляєтесь до слів, — а Лору секретарка, судячи з тону, поважати не збиралася. — Зустріч не скасовано, лише перенесено. Я вирішила проблему й маю нову, позитивну інформацію. Цим даю зрозуміти: нічого серйозного не сталося, звичайна зміна планів.

— Він такий вразливий? Хто б міг подумати.

— Що таке?

— Маю на увазі, Ігор Яровий не справив на мене враження людини, з-під якої легко вибити табуретку. Впевнений у собі. Акула. Таким і має бути успішний юрист, здатний розрулити серйозні проблеми. Ви знаєте щось про будинок на Гончій? — запитала зненацька.

Зміна теми помітно збила з секретарки пиху.

— Ви… ви зараз про що?

— Справа, через яку я тут. Аварійна будівля на вулиці Гончій, колишня Горького, якщо не помиляюся. Ви ж тутешня, так? Мусите знати де. Ну, і навряд чи шеф тримає від вас у секреті цю історію. Повз вас папери не проходять. Ви ж довірена особа, не просто собі секретарка. Судячи з тону, яким говорите про Ігоря Олеговича, ви дуже цінуєте його довіру. Ви ж близька йому людина.

Щоки секретарки налилися багрянцем.

— Ви на що натякаєте? Ви… Та в мене чоловік, донька в перший клас цього року пішла! Про яку близькість?!.

— Не обов’язково інтимну, — заспокоїла її Лора, подумки аплодуючи собі за маленьку перемогу. — Близькість у нашому… вашому випадку означає лише рівень довіри. Зокрема, довіряти вам страхи чи, щонайменше, побоювання.

— Тепер, шановна, я зовсім перестала вас розуміти, — секретарка стиснула губи й говорила, ледь розтуляючи їх.

— Будинок на вулиці Гончій, — терпляче повторила Лора. — Об’єкт, суперечку довкола якого робить дещо пікантною містична історія. Прокляття ледь не сторічної давнини, чули?

— А-а, ви он про що… — протягнула секретарка. — Тобто і ви теж купилися. Шеф розказав мені це як анекдот. Таня Помічна була тут, добивалася зустрічі з ним, про щось там попереджала, лякала. Вона ку-ку, — жінка легенько постукала себе зігнутим пальцем по лобі. — Для всіх, кому треба, це не секрет. І так, я в курсі, чим зараз займається Ігор Олегович. Жодна страшна казочка не завадить, наївно так думати.

— Мені здалося, пан Яровий сприймає її надто серйозно.

— Вам здалося. Ота ідіотська легенда про якесь давнє прокляття точно не лягає в юридичну площину. Кажу вам як людина з відповідною освітою. Усе у вас?

— Мушу дочекатися вашого шефа.

— Чекайте. Ваш номер маю. Щойно знатиму, де він, — зателефоную.

— Найкраще чекати тут, — Лора кивнула на стілець біля стіни. — Або піти простішим шляхом. Ви даєте мені контакти пана Данилюка, далі зустрічаємося без посередників.

— Чиї контакти?

— Не смішно, — зараз Лора говорила до секретарки, мов до дитини, яка наїлася заборонених цукерок, сидить серед купи обгорток, уся в шоколаді, й уперто лепече, що нічого не робила. — Іван Данилюк, генеральний директор компанії «Люк». Ваш улюблений клієнт. Наш конкурент, протилежна сторона конфлікту. Якщо пан Яровий з якихось причин уникає зустрічі зі мною й має наказ клієнта тягнути час, краще зустрітися з клієнтом без посередників.

— Ви теж посередник, — буркнула секретарка.

— Справедливо, — Лора не стала заперечувати. — Якщо ваш шеф з якихось причин не сприймає мене, готова самоусунутися. Натомість зведу пана Данилюка напряму зі своїм шефом. Нехай далі ведуть справи самі. А ваша юридична фірма «Вага» надалі виконуватиме суто номінальні функції, займаючись діловодством. Хіба ваш клієнт захоче, аби замість мене до справи взявся інший консультант. Мені набридло виловлювати вашого шефа щодня, шановна, — вона зробила наголос на останньому слові, попадаючи в секретарчин тон. — І вам набридати перестану.

Поки Кочубей говорила, секретарка крутила в руці телефон.

— Не маю повноважень давати комусь контакти пана Данилюка, — мовила нарешті.

— Ви справді вірите, що я не здатна знайти їх сама?

— Тоді для чого…

—