Софія Юріївна Андрухович - Жінки їхніх чоловіків

вона дрижала від холоду, скулившись на підлозі. Астрід, скажи мені щось, ну хоч слово, благав він. Я змерзла, сказала Астрід, Ти вбрана? — запитав він. Ні, відповіла Астрід. О, не кажи мені такого, Астрід, Астрід, Астрід, застогнав він у слухавку здавленим голосом. Ти можеш прийти, якщо хочеш, сказала вона. Я хочу, але не прийду. То не приходь. Але хочу. (І чому вона не клала слухавку?) Астрід сиділа на підлозі і слухала тихі схлипи. Довго-довго. Півночі. Ти хочеш, щоб я сказала тобі добраніч? Так. Добраніч. Але за кілька хвилин — знову: Астрід, Астрід, Астрід. Вона посміхалася до свого віддзеркалення у стінці шафи.

Він прийшов десь під ранок. Астрід сиділа на краєчку ліжка, загорнута в червоний рушник. Привіт, сказав він. Привіт, сказала вона.

От біда — лиш я почала засипати, надворі знавісніло заверещали птахи.

Чую ляпання босих ніг Мікі в коридорі. Він повертається до своєї кімнати, замотаний аж по горло докорами сумління. Астрід уже міцно спить.

Вона хвора. В неї температура. її болить горло, тече з носа і коле в грудях. Вона говорить хрипким голосом, її очі блищать.

В будинку тихше, як завжди. Ми сидимо біля неї всі разом або по черзі — але саму не залишаємо пі па мить. Я бачу, як їй хочеться побути самій — але дзуськи, навіть не мрій, ніхто тобі не дозволить.

Перемерзла тоді? — тихо питає Мікі, думаючи, що ми з Титом нічого не чуємо, зайняті відраховуванням лікувальних крапель. Астрид знизує плечима. Мікі хоче поговорити. Хоче дізнатися, що їй також нелегко, що її теж мучить сумління, але те, що сталося, — не повернути, і було ж так добре. Але Астрід не відповідає па його погляди. їй легко, хоч і мучать закладений ніс і сухий кашель, вона голосно сміється з жартів Мустафи, закидаючи голову.

Коли вона засинає, поруч лишається тільки Ґабріель. Астрід на мить розплющує очі, бере його за руку, притягає до себе і цілує в щоку, а тоді, відкинувшись па подушку, засипає знову. В Ґабріеля полум'яніє обличчя, я заходжу до кімнати і вдаю, ніби нічого не розумію.

У тебе часом немає температури? — питаю стурбованим голосом.

Ґабріель трусить головою і дивиться па мене перелякано.

Відтепер у Астрід з'являється звичка цілувати Ґабріеля в щоку кожного разу, коли вони опиняються наодинці. З часом він набереться сміливості і відповідатиме їй тим самим.

Моя золота Маріє,

Ти повніша мене зрозуміти. З цим нічого не можна зробити. Я намагаюся, аналізую, примушую себе — але це як закляття. Не маю вже сили пручатися. Намагаюся пригадати, як Ти вимовляєш моє ім'я, — і не можу. Намагаюся пригадати власне ім'я, але в голові зовсім порожньо. Я чую, як Мікі плаче вечорами у своїй кімнаті. Ґабріель скидається на сироту, покинутого на роздоріжжі. Мустафа поїхав геть, поцілувавши її в чоло. Здається, має приїхати ще хтось. Не думаю, що це врятує нас.

А так — усе добре, часом мені виходить попрацювати, я непогано харчуюся — тільки от курю ще більше. Але Ти не хвилюйся — якось усе буде.

Передавай усім вітання.

Цілую.

Вона холодна, вона незворушна. Вона не виказує себе нічим. Її рухи повільні. Тверезий погляд. Сумне обличчя. Вона курить і ввічливо посміхається. Але ж я знаю краще від неї, як усе насправді.

У нього багато сивого волосся і сині очі. З-під лоба спостерігає за всім, що діється, — і вона впізнає раптом свою звичку. Її починає морозити, але виглядає вона, як статуя Богородиці на скелях у лісі. Блакитна Богородиця стоїть серед штучних Гірлянд на самому вершечку скелі. Вона давно вже не бачить ні лісу, ні дерев, ні птахів, ні роверистів. У неї вираз безмежної втоми і нудьги на обличчі. В Астрід сигарета в зубах, лівою рукою вона тримає банку пива, правою відкриває її — і раптом стає схожою на хлопчика з бензозаправки.

Кого він мені нагадує, думає вона, не перестаючи дивуватися, не розуміючи, чому дивується, не розуміючи, чому він мусить нагадувати їй когось. Він подібний на чортика, вирішує, ковтнувши пива. Так не планувалося, думає далі вона, це вже зовсім не смішно, я змучилася, я не маю сили, я повинна відпочити, я хочу лягти в ліжко, я хочу заплющити очі, я хочу сидіти під душем і не чути нічого через шум води.

Я намагаюся заспокоїти всіх. Я промовляю поглядом. Це не те, що ви думаєте. Не звинувачуйте нікого, а особливо її. Не казіться, не робіть поспішних висновків, не будуйте теорій, не треба цих зітхань, а цей суїцидний настрій зовсім ні до чого.

Не сумуй, каже до неї Мікі, не сумуй, не тужи, не мордуйся. Я знаю тебе надто добре. Коли ти сумуєш, виглядаєш старшою.

Дурень, думає вона. І каже: я не сумую.

Ти сумуєш, Мікі впертий, до комічного впертий, як іграшковий м'який віслюк з опуклим чолом. Ти сумуєш, а коли ти сумуєш, виглядаєш старшою. І зараз тобі це пасує. Ти виглядаєш так гарно. Але подумай сама — за двадцяті, років…

Їй чомусь уявляється, як вона бере Мікі пальцями і складає, наче аркуш паперу. Ретельно пригладжує згини і застромлює його кудись за кору дерева, де його незабаром згризуть деревні жучки чи хто там.

Я буду виглядати гарно за двадцять років, каже вона незворушно.

Це вперше на власні очі я бачу письменника. Мені його шкода, він якийсь ніби поранений, наче рани ще не позагоювалися до кінця і страшенно болять, коли шарпнешся надто різко. Але він справді подібний на чортика.

Вони майже не розмовляють. У неї з'являється дивне відчуття. Я могла б дуже добре порозмовляти з ним, думає вона. Я знаю, що могла б сказати йому багато важливих речей. І це знову дивує її. Ніколи досі їй не хотілося казати важливих речей. Я навіть не здогадувалася, що знаю якісь важливі речі, шепоче вона сама до себе.

Але вони рідко говорять, бо чужа мова залишає по собі глупий присмак у роті. Якщо вони розмовлятимуть, це заведе їх в оману, сплутає всі карти і стежки, краще нехай буде чисто, жодної історії, жодного повного речення — часом лише окремі слова.

Петер питає її, що робити з героями. Його очі лижуть її обличчя.

Вбивати, впевнено каже вона.

Він вражений. Вбивати! — вигукує він. — Ну ясно: вбивати! Як я сам до цього не дійшов? Це ж найкраще, що я можу зробити для них!..

Довгі в'язкі дні Липнуть до п'ят, стікають по склі.