Януш Пшимановський - Чотири танкісти і пес – 1

блакитна, так і тут можна було зауважити два відтінки. Янек сприйняв за справжній тон, якого прагнув. «Мені вже шістнадцять, повних шістнадцять, – подумав. – А вона ж не знає, думає, що вісімнадцять». Янек узяв дівчину за руку, але Ліда висмикнула її.

– Без фамільярності.

– Я так… Пам'ятаєш, як грів тобі руки… Біля кухні. Ти тоді була інша.

– Зажди, – сказала Ліда, побігла до машини, де містилася радіостанція, і повернулася з рукавицями. – Ось тобі твій подарунок, повертаю назад. Рукавиці гріли, але ж тепер весна і взагалі… інші часи. Візьми їх собі.

– Ні, навіщо? Я ж… Лідо, почекай.

Вона одвернулася, пішла до чагарника. Янек ступив кілька кроків за нею, але в цю мить у таборі зненацька заревіла сирена: коротко – довго, коротко – довго.

Тривога!

Янек рвучко крутнувся і щодуху кинувся з пагорка вниз, до танка. Вбігши між дерев, побачив, що Єлень вже залазить у башту. Загуркотів мотор, з вихлопних труб вилітали перші клубки диму. У відкритий люк механіка Янек сковзнув толового вперед і по колінах Гжеся переліз на своє місце.

Шарик, який вже освоївся з машиною і сигналами, лежав у кутку иа старій ватянці, біля нравої ноги свого хазяїна. Янек усівея, надів на голову шоломофон і тут же відчув, що машина рушила з місця. Швидко припасував навушники, увімкнув їх. У навушниках зашуміло, засвистіло. Янек ночав настроюватися на хвилю бригади.

– Ті-ті-ті-ті-та, ті-ті-ті-ті-та, ті-ті-ті-тї-та, – пищали сигналами азбуки Морзе.

Хлопець не розрізняв окремих звуків, він сприймав усю мелодію і відразу ж перекладав почуте на звичну мову. Застебнув на шиї ларингофон. Два маленькі чорні мікрофончики щільно притулилися до горлянки – вони «не чують» гуркоту мотора, бряжчання гусениць, але старанно передадуть кожен звук, хапаючи його прямо зсередини горла. Янек увімкнув внутрішній телефон і доповів командирові:

– Чотириста сорок чотири.

– Розумію, три четвірки, – відповіли навушники голосом Семена. – Механіку, веди машину на дорогу під лісом і зупинися на висоті, там, де місток.

Люки були закриті, танк ішов роз'їждженою дорогою, здригався ї погойдувався на вибоїнах. Втиснуті в сталь, танкісти погойдувались і здригались разом з ним, утворюючи єдине ціле. Вони не одразу звикли до цього єдиного методу захисту від ударів об тверді предмети, що були всередині танка. Вчив їх цього Семен. Найважче було Шарикові, якому не могли пояснити що й до чого. Довелося йому здобувати досвід разом з ґудзями. Пес навіть гарчав на танк, ображався, пробував кусати, але тепер і він, як досвідчений танкіст, сидів у передньому кутку машини, притиснувшись до броні.

Спостереження вели ті, що в башті: зверху краще видно. Звичайно Кос поглядав у свій приціл, щоб знати, де вовн перебувають, але сьогодні він не дивився. Йому щось боліло всередині, хоч і не зміг би напевно сказати, де саме, тільки в горлі відчував корчі. Й думав, чи можна ударити словом.

Танк котився дорогою, яка без кінця-краю слалася під гусениці, зунинявся, рушав знову, повертав. Але Янек не звертав на це уваги. Роботи у нього не було, бо навушники мовчали.

Після сигналу тривога радіо, як у справжніх бонових умовах, мовчало: противник не повинен почути їх, не повинен дізнатися, що панцерні машини – кожна з гарматою колібру сімдесят шість міліметрів і сотнею снарядів – наближаються до лінії його оборони. Команди на марші передавалися сигналами за допомогою прапорців, з однієї машини до іншої, і коли б хтось побачив це збоку, йому здалося б, що то металеві чудовиська розмовляють між собою на мигах.

Янек опам'ятався від задуми тільки тоді, коли танк зупинився у лісі під низьким гіллям вільшини, серед стовбурів беріз, і мотор змовк. Командир з механіком пішли оглянути місцевість, де мав початися наступ. Густлік сів у башті на ящиках із снарядами, які заміняли підлогу, глянув униз, що там чувати у Янека, але нічого не сказав і, взявши автомат, став на посту біля танка, хоч сьогодні була й не його черга.

Виходячи, він прикрив верхній люк, і тільки через передній, відкритий, видно було гілки дерев. Молоде листя не втратило ще жовтого відтінку, сонце розсипалося між ним на сотні маленьких леліток, і, коли повівав вітер, ті лелітки повзали по сидінні.

Повернувся Саакашвілі. Незабаром прийшов поручик, велів звірити танковий годинник з його годинником, коротко пояснив завдання.

– Наступаємо разом з піхотою. Обережно, бо стрільці не з нашого батальйону, не звикли ще. Місце, де переходити окопи, позначено білими стрічками. Сигнал буде даний по радіо. Вся річ у тому, щоб рушити разом, ударити спільно, одним кулаком.

До початку наступу лишалося ще десять хвилин. Василь вийняв складаного ножика, обрізав зламану танком березову гілку і, повернувшись до Єленя, почав обривати листя, ретельно вимовляючи по-польськи:

– Кохає… любить… шанує… – спинився, подумав, потім, засміявся і спитав: – Як там далі?

– Не хоче мене… Але якби й не хотіла, байдуже, бо береза для цього не годиться, має бути акація.

Зайняли місця в танку: Саакашвілі запустив мотор, поставив на малі оберти. Янек натягнув навушники й майже не чув, як стугонять циліндри; в навушниках посвистувало, шаруділо, немовби десь далеко віяв вітер. Янек знав, що повинен пильнувати, аби зразу прийняти наказ… Хотілося почути тільки один голос, за яким він так тужив. І раптом жадання збулося: тут же, біля самого вуха, співуче, як це роблять усі радіотелефоніс-ти світу, озвалася Ліда:

– «Клен», «Дуб», «Граб», – уперед!

«Граб» – це вони.

– «Клен», «Дуб», «Граб», – уперед!

Янек слухав мов зачарований, і здавалося йому, що цю останню назву дерева, криптонім їхнього танкового взводу, дівчина вимовляє ніби якось лагідніше, тепліше й сердечніше.

– «Клей», «Дуб», «Граб»…

Янек здригнувся і тільки тепер перевів апарат на павушники всього екіпажу, і всі четверо почули останнє слово:

– …уперед!

Гжесь випростався, поставив важіль на першу швидкість, плавно став відпускати педаль зчеплення. Янек відчував, як напружились гусениці, як разом з ними здригнулася вся маса сталі. Крізь приціл побачив спочатку зелень листя, пронизану сонячними променями, потім мигтіння світла і нарешті кружальце стало ясне – танк виїхав у поле.

Їх уже випередили інші машини, попереду хмарою здіймалася курява. Танк мчав, наздоганяючи передніх. Механік переводив швидкість, додавав газу. Занурюючись у хмару пилюки, ішли вже з швидкістю сорока кілометрів на годину. Ліворуч майнули три постаті солдатів, які тягнули кулемет. Саакашвілі рвучко загальмував, щоб не наїхати на них, повернув навскоси, але курява ставала дедалі густіша, й довелося уповільнити хід.

– Велика пилюка – мала швидкість, – почулося його лаконічне повідомлення.

– Увага, стрічки праворуч!-застеріг