Януш Пшимановський - Чотири танкісти і пес – 2

плигнув на капот, звідти на кабіну і вже був у кузові. Скориставшися з того, що в друзів зв'язані руки, від усього серця вилизав їхні обличчя.

– Годі, – докоряв грузин. – Якби то дівчина… І хто після цього скаже, що я не найнещасніша людина…

Він замовк, почувши, як застогнала Лідка. Відсунувся подалі до борта і заходився пояснювати Шарикові.

– Кусай, песику, кусай.

Собака, обнюхуючи пута, тихо гарчав. Було затісно, щоб всунути морду та перекусити ремінь кутніми зубами. Обережно, аби не покалічити Григорія, почав гризти передніми. Ремінь щоразу глибоко врізався в шкіру, та Саакашвілі хоч і сичав від болю, вів своє далі.

– Одну кохаю, проте котру? Що робити, га? Шарик перегриз ремінь, і в цю мить Григорій замовк.

Тепер він міг і мусив діяти, до того ж якнайшвидше. Розпростав плечі, розтер затерплі руки й миттю опинився в кабіні. Приніс звідти обценьки до різання дроту, звільнив Лідку від пут, допоміг витягнути кляп.

Глибоко зітхнувши, дівчина мовчки показала рукою. Саакашвілі зацікавило, що ж так Лідку налякало, та мусив розчаруватися: низькі дверцята вели із возовні в курник, де стояло корито і колода з глибоко вбитим в неї заіржавілим тесаком – очевидно ним відрубували курам голови. Не було часу допитуватися, що її жахало. Ляснув Лідку по плечу, щоб підбадьорити.

– Ушиваймося.

– Почекай. – Дівчина відгорнула сіно, глянула на годинника, вмонтованого в радіостанцію: вісім хвилин на шосту. – Сім хвилин до п'ятнадцяти по непарній. Почекаймо. Передам їм…

– Про що тут говорити? Ходімо. Треба тих негідників у палаці разом з дезертиром…

– Гжесю, послухай, – зашепотіла квапливо дівчина, – то не дезертир і не селяни. Жінка під чорною сукнею одягнута в маскхалат. Коли тебе вдарила…

– Баба мене вдарила?

– Вона. Коли ти впав і вони в'язали тобі руки, увійшов офіцер в мундирі. Він щось говорив, показуючи на нас, і скінчив словами «нах Берлін».

– Хотів нас до Берліна?… Яким способом? Мабуть, на мітлі.

– Парашут лежав у кутку, біля грубки. Треба якнайшвидше повідомити Янека. Через сім, тепер уже через шість хвилин…

Стан справ стривожив Григорія. На мить замислившись, він спитав:

– Не боїшся залишитися сама та ще й без зброї? Лідка безгучно відкрила й закрила рота. Не схотіла озповідати, що парашутистка, здоровенна, дужа, мов ведмідь, баба, занесла її зв'язану до сарая й, потягнувши в курник, погрожувала на мигах відрубати, як курці, голову.

– Залишуся, – сказала, – Добре, що вони не виявили радіостанції під сіном.

Григорій дав їй молоток, аби мала чим боронитись, а сам кинувся до собачого иідкопу. Примірився головою й спиною – вузько, не пролізе. Хвилину розривав вилами долівку, збільшував діру, а потім ліг на спину, затулив руками голову й насилу потиснувся, відштовхуючись ногами. Кожні п'ять сантиметрів вимагали неабияких зусиль. Шарик спершу дивився зчудований, а потім почав допомагати, підкопуючи з боків кігтями.

Вести танк буцімто не так вже й важко, та ще й доброму водієві автомашини, проте брак вправності можна помітити не лише на полі бою, але й під час звичайного маршу. Крутіший поворот, малий розгін перед горбиком, запізніле перемикання швидкостей – всі ці дрібниці знижують середню швидкість. Ну, а на додаток ще ця пригода з баками. Все разом спричинилося до того, що «Рудий» повернув з шосе на Чорний ліс пізніше, ніж було передбачено.

На бічній дорозі, що провадила до села та палацу, збили густу куряву. Проникаючи через відкритий люк, вона душила Віхуру; Густлік і Янек, котрі сиділи на башті, заслоняли очі. Кос глянув на годинника, опустився в танк, увімкнув радіостанцію. Виловив з-поміж численних звуків близький, виразний голос:

– «Рудий», я Ліда. Ти мене чуєш?

– Чую, я недалеко від вас.

– Ворог поряд. Зупинись і чекай. До тебе біжить джигіт.

– Лідко! – крикнув Янек в ефір, прагнучи довідатись більше, але враз передумав і, перемкнувшись на внутрішній телефон, наказав: – Механік, правіше. Гармату осколковим заряджай… Механік, уперед. Ліворуч. Стоп!.

Екіпаж слухняно виконував маневри. У хмарі білої куряви машина зупинилася біля дороги серед кущів бузку, попід розваленим муром.

– Що сталося? – запитав Густлік. – Там вечеряють, а тобі бій приснився?

– Можливо… – відповів занепокоєний Янек і знов узявся за радіостанцію. – Лідка, я «Рудий»…

Висунувши голову з люка, Єлень побачив Томата і Григорія, що бігли до танка разом з собакою. Штовхнув у плече Коса, але той відмахнувся од нього.

– «Рудий», обережно, в палаці парашутисти! – пролунало з навушників.

З вежі палацу в Чорному лісі з висоти шостого поверху чудово видно всю околицю і, що особливо важливо, залізничний міст через ріку, який охороняють польські солдати, і шосе, яке простяглося зі сходу на захід вздовж узбережжя Балтійського моря. Спостерігач у зеленому тиковому мундирі, в кашкеті з орликом позначав у книзі кожен вид транспорту. То він своєчасно повідомив про автомашину, що наближалася до палацу, а тепер попередив про танк, який несподівано звернув з шосе. Напевно, по курей або молоко, бо зупинився у селі. Поверхом нижче біля потужної радіостанції чергував унтер-офіцер у плямистій плащ-палатці, який саме в цю хвилину чув у навушниках м'який дівочий голос:

– «Рудий», обережно…

– Хто тут балакає так близько? – зацікавився спостерігач, нахиляючись до отвору в підлозі.

За старовинним низьким столиком четверо парашутистів покинули на хвилину грати в карти.

– Не знаю, – знизав плечима радист. – Не знаю, хто може розмовляти так близько. А що з танком?

Той на вежі знову підійшов до вікна, уважно оглянув у бінокль околицю.

– Стоїть під якоюсь хатою, але його не видно. Так близько може передавати тільки він або наші полонені. Той водій і дівчина. О, коли не помиляюсь, у дівчини знак зв'язківця на лівому рукаві.

Унтер-офіцер біля радіостанції ствердно кивнув головою.

– Якщо то вони, треба негайно ліквідувати. Кинув навушник, зірвався і, вхопивши автомата, помчав з вежі вниз крутими й стрімкими сходами.

На першому поверсі в ніші невеличкого псевдоготич-ного віконця сидів чорний кіт. Коли унтер-офіцер минув його, кіт настовбурчився, вишкірив зуби, а потім крізь запилену шибку спостерігав, що діється у великій залі, посередині якої стояв довгий стіл.

На виклик унтер-офіцера з'явилася похмура пара німців, переодягнених у цивільний одяг. Виструнчившись по-військовому, вислухали наказ. Унтер-офіцер хотів іти з ними, але жінка стримала його жестом – удвох чудово дадуть собі раду – і промовисто вдарила ребром однієї долоні об другу. Німець, кивнувши головою на знак згоди, пішов до сходів.

Піднявшись на кілька східців, озирнувся і дивився, як ті двоє ідуть навскіс через подвір'я в червоному промінні