Клайв Стейплз Льюїс - Хроніки Нарнії: Небіж чорнокнижника

Спершу мчав кеб. Сидіння візника було порожнім. З даху кеба — ні, не сидячи, а навстоячки, чудово зберігаючи рівновагу, коли кеб на повній швидкості, задерши колесо, вихопився з-за рогу, — конем правувала Джейдіс — Королева над Королевами, Гроза Черну! Її зуби біліли, очі палали вогнем, а довге волосся майоріло за спиною, немов хвіст комети. Джейдіс немилосердно шмагала коня. Ніздрі бідолашної тварини були широко роздуті, почервоніли і вкрилися піною. Кінь божевільно гнав просто на вхідні двері. Він промчав за дюйм від вуличного ліхтаря, а потім став дибки. Кеб урізався у вуличний ліхтар і розтрощився на шматки. У мить удару чаклунка різко відштовхнулась і, здійснивши карколомний стрибок, гепнула на спину коня. Вона вмостилася верхи і, нахилившись уперед, щось прошепотіла йому на вухо. Від того жеребець анітрохи не заспокоївся, а ще більше знавіснів. Він знову здибився і заіржав так, наче зойкнув. Здавалося, що кричали і його копита, і зуби, й очі, і розмаяна грива. Тільки дуже вправний вершник зміг би зараз на ньому втриматися.

Перш ніж Диґорі встиг перевести подих, сталася ще сила подій. Другий кеб появився майже відразу за першим і різко загальмував поряд; із нього вистрибнув огрядний чоловік, а за ним — поліціянт. Потім примчав ще один повіз із двома поліціянтами. За ними, на велосипедах, ще зо двадцять чоловік (в основному хлопчаки-розсильні). Всі вони дзеленчали велосипедними дзвониками, репетували, свистіли та галайкали. Наприкінці сунув іще натовп піших роззяв. Люди були розпалені бігом і дуже задоволені собою. В усіх будинках на вулиці миттєво розчахнулися вікна, а покоївки та воротарі повибігали на ґанки. Всі хотіли побачити чудасію.

Тим часом з-під уламків кеба почав виборсуватись якийсь літній добродій. Кілька людей поспішили йому на допомогу, проте один шарпав бідолаху в один бік, а другий — в інший. Можливо, той зарадив би собі сам у ліпший спосіб. Диґорі подумав, що літній добродій, мабуть, є дядьком Ендрю, але обличчя неможливо було роздивитися: високий циліндр наліз йому на голову по самі плечі.

Диґорі вискочив з будинку і приєднався до натовпу.

— Ось ця жінка! Ось вона! — вигукував огрядний пан, указуючи на Джейдіс. — Застосуйте Вашу владу, констебле. Вона нанесла шкоду моїй крамниці на сотні й тисячі фунтів! Погляньте на отой разок перлів на її шиї. Він мій! А ще вона підбила мені око. Чого Вам іще треба?

— О, вона виглядає на дужу молодичку, — озвався якийсь чоловік із натовпу. — Я би х'тів побачити того синяка. Чудово! Вона, певно, добряче попрацювала! Ну хіба не силачка?!

— Вам би, містере, прикласти до Вашого синця добрячий шмат сирого м'яса, ось що Вам треба, — звернувся до гладуна служка м'ясника.

— Ану, — озвався старший поліціянт, — що тут коїться?

— Кажу вам, вона… — почав було огрядний пан, коли хтось із натовпу вигукнув:

— Не дозволяйте тому старому з кеба вислизнути. Це він привів її.

Старому добродієві, яким дійсно виявився дядько Ендрю, саме вдалося вигребтися з-під уламків. Він випростався і почав розтирати свої синці.

— Ану, — повторив поліціянт, обернувшись до нього, — що тут відбувається?

— Бу-бу-бу, — донісся з циліндра голос дядька Ендрю.

— Годі! — суворо перебив його поліціянт. — Дивіться мені, тут уже не до жартів. Скиньте того циліндра, чуєте?

Це було набагато легше сказати, ніж виконати. Проте коли дядько Ендрю, помоцувавшись якийсь час із циліндром, таки не дав йому ради, підбігло двоє поліціянтів, учепилися за криси і з силою смикнули.

— Дякую вам, дякую вам, — слабким голосом сказав дядько Ендрю. — Дякую вам. Любі мої, я страшенно потовчений. Чи не зміг би хтось налити мені чарочку бренді?..

— А тепер скажіть мені, будь ласка, — звернувся до дядька Ендрю поліціянт, витягуючи дуже великий записник і дуже маленький олівчик, — Ви відповідаєте за цю молоду жінку, он там?

— Обережно! — пролунало кілька голосів, і поліціянт вчасно відстрибнув назад. Кінь намагався вдарити його заднім копитом і, можливо, навіть убив би. Чаклунка розвернула коня до натовпу і смикнула назад так, що той задніми ногами опинився на тротуарі. В руці вона тримала довгого блискучого ножа, яким обтяла посторонки, звільнивши коня із запрягу.

Увесь той час Диґорі намагався вибрати місце, з якого міг би дістатися до чаклунки. Це було зовсім непросто, бо було надто багато людей. А щоб опинитися з іншого боку йому потрібно було прошмигнути між кінськими копитами та огорожею, що оточувала клаптик землі перед будинком. Якщо Ви трохи знаєтеся на конях, а тим більше якби побачили, в якому стані зараз перебував цей жеребець, то зрозуміли б, що протиснутися повз нього було справою досить небезпечною. Диґорі розумівся на конях, проте він зціпив зуби і, незважаючи на страх, приготувався до прориву, тільки-но випаде слушна нагода.

Крізь натовп, допомагаючи собі плечима, уперед проштовхувався червоновидий чолов'яга у капелюсі-казанку:

— Привіт! Гей, служба, — звернувся він до поліціянта, — то мій кінь, що он та ньому сидить, а то мій кеб, що он та його розтрощила на друзки.

— Не всі одразу, прошу вас, не всі одразу, — озвався поліціянт.

— Але він не може чекати, — вказуючи на змиленого жеребця, наполягав візник. — Я знаю цього коня ліпше, ніж ви. Він незвичайний. Його батько служив у кавалерії, ось що. О! І якщо ця молодичка далі буде так з ним бавитися, то геть замордує. Ось, дайте мені його забрати.

Поліціянт тільки й чекав слушної нагоди, щоб відсунутися подалі від коня. Візник ступив крок ближче, глипнув на Джейдіс і мовив до неї неласкаво:

— А зараз, панянко, дозвольте мені віяти його за вудила і — вже злізайте. Ви, я бачу, панія і не бажаєте неприємностей, правда? Вам треба додому, випити горня доброго чаю і лягти собі спочити. Потім будете чутися набагато ліпше.

Водночас він протягнув руку до коня, промовляючи:

— Спокійно, Перчику, старенький. Заспокойся вже.

І тоді вперше озвалася чаклунка:

— Собако! — шулікою злинув її чіткий, холодний голос над юрбою, заглушаючи всі звуки довкола. — Собако, забери руки від нашого королівського скакуна! Ми є імператриця Джейдіс.

Розділ 8. Бійка біля вуличного ліхтаря

— Ха! Г'імператриця, кажеш? Це ще треба перевірити, — сказав хтось.

А інший докинув:

— Тричі «слава» Г'імператриці Різницького Ножа!

Більшість голосів підтримала його.

Обличчя чаклунки запалало рум'янцем і вона дуже вишукано вклонилася. Та вигуки «слава» потонули у вибухові реготу, і Джейдіс усвідомила, що з неї просто кепкують. Вираз її обличчя миттю змінився. Вона перекинула ножа в ліву руку і далі, без усякого попередження, зробила те, на що неможливо було дивитися без страху. Легко,