Михайло Петрович Старицький - Не судилось (Панське болото)

Спасибi їй, що згадала; як одужаю, то й я одслужу їй чим-небудь. А от, доню, чим оддячимо лiкаревi та паничевi, отим спасенним душам?!

К а т р я. Молитвою хiба однiєю.

Д з в о н а р и х а. Без їхньої добростi пропала б я… А що з тобою, сиротою, було б, — то й подумати страшно! Що вже лiкар добрий, а що панич Михайло, — то такого й не бачила: щодня навiдував. Тебе от читати довчив. Не знаю, у кого й удалася ота дитина? Хiба в дядька?

К а т р я. У якого, мамо?

Д з в о н а р и х а. У пана Олександра, брата нашого пана. Нашi пани з ним у сварцi з того часу ще, як вiн оженився з простою дiвчиною, крiпачкою.

К а т р я. Як? З простою?

Д з в о н а р и х а. Еге, з Мотрею Пальоною.

К а т р я. Хiба бува, що пани беруть селянок?

Д з в о на р и х а. Рiдко, але трапляється.

К а т р я. Ну, а покiйнi старi пани? Дозволили?

Д з в о н а р и х а. Прокляли були. Стара панi трохи не вмерла; по лiкарiв аж до Києва посилали… Уже перед смертiю тiльки помирилися, та й то сестра Анна Дмитровна перепросила уже, а наш то ще наговорював на брата, приску* (*Приск — жар.) пiдсипав, i до сього часу зашморгом дивиться, а надто наша панi: не дозволю, каже, мужичцi переступити порога свого!

К а т р я. Так нашi пани такi немилосерднi? Господи!

Д з в о н а р и х а. А ти ж думала?

К а т р я. Лихо тяжке!

Д з в о н а р и х а. А тобi що?

К а т р я. Так… (Зiтхає). А як же пан Олександер живе?

Д з в о н а р и х а. Нiчого… Чула, — гаразд! Тiльки все-таки йому тяжко: пани одцурались, одкинулись…

К а т р я. Так-так, — одцураються… всi одцураються… що мужичку ввiв до панського роду!.. Бiдний вiн! (Зiтха i сидить мовчкщ перебираючи кiсниками).

Д з в о н а р и х а (оглядає дворище кругом). А в тебе порядок у дворi, по-хазяйськи, по-хазяйськи, дитино! (Цiлує її). От якби покiйний батько побачив тепер тебе, радувався б, боже як! Не привiв господь, а любив вiн тебе страх як! Ти пам'ятаєш батька?

К а т р я. Пам'ятаю: вуса були сивi, довгi; спiвали в церквi, мене з собою брали. Навiть на одчитування до мерцiв ходила була з татом. Спочатку боялася покiйникiв, а далi привикла… Я й тепера їх не боюсь!

Д з в о н а р и х а. Живi, доню, страшнiшi! Тепер у мене тiльки й думки, тiльки й молитви, щоб тебе оддати до рук щирої, чесної людини, одружити! Привiв би бог побачити дитину свою щасливою, порадуватись на неї, то тодi й очi закрити безпешно.

К а т р я. Мамо, годi про це! Не кину я вас, аби ви мене не кинули!

Д з в о н а р и х а. То вже божа воля.

К а т р я. Нi, я не про смерть кажу, одведи господи…

Д з в о н а р й х а. А про що ж?

К а тр я. Так, про всякi пригоди.

Д з в о н а р и х а (цiлує її). Сумна ти чогось: все зi мною та зi мною, то й занудилась; не знать що в голову лiзе. Ти б пiшла до подружок абощо… а то подивись, як ти змарнiла, мов зiв'яла…

К а т р я (з сльозами прилада до матерi). Зiв'яла, мамо!

Д з в о н а р и х а. Дитино моя люба! Що з тобою?

К а т р я (утира хутко сльози). Нiчого, мамо… вас шкода!

Д з в о н а р и х а. Голубко моя! Чого ж ти за мною так побиваєшся? Час i про себе думати…

К а т р я. Цитьте, мамо! Он Дмитро сюди йде!

Д з в о н а р и х а. А, Дмитро? Моторний, доню, хлопець, хорошого роду i до нас, сирiт, лине, бо й сам сирота…

В И Х I Д II

Тi ж i Дмитро.

Д м и т р о. Здоровi були, мамо, з недiлею! Уже й з хати вийшли? Здрастуй, Катре!

К а т р я. Здрастуй!

Д з в о н а р и х а. Слава богу, Дмитре, дибаю потроху; уже час i за дiло братися.

Катря одходить i почина дещо прибирати; здiйма глечики з тину i зносить до хати тощо.

Д м и т р о. Де ж вам трудити себе? Спочивайте!

Д з в о н а р и х а. I то вже належалася; заїла багато чужої працi. От i ти, — не знаю, чим уже й одслужу, — оплiв, охаїв наш дворик i всiм нам, сиротам, допомагаєш.

Д м и т р о. Яка там помiч? Не варт про те й говорити. Зайвий був час, а руки не купованi.

Д з в о н а р и х а. Хоч i не купованi, так здалися б на своє дiло, а не на чуже.

Д м и т р о. Не яке воно й чуже! Менi, може, ваша сорочка ближче до тiла, нiж своя. Що я? Один собi, як палець, — бурлака, та й годi! Багато менi треба? Заробив що чи де заробив — не велика журба. А от вам — друге дiло: ви слабi, а Катря молода; i коло вас, i коло господарства сама побивається… Як же не пособити? Такiй молодiй дiвчинi i надiрватися можна! Я ж не скотина яка нечувственна!

Д з в о н а р и х а. Нехай уже тобi за твою добрiсть господь оддячить!

Д м и т р о. Менi, може, — коли ви оце слабi були, — серце шарпалось, як гляну було на Катрю, що вона як тiнь яка ходить! Я б, може, раднiший був свої руки пiдложити, а не те що зробити яку мализну…

Д з в