Олег Федорович Чорногуз - «Аристократ» із Вапнярки

триматися. А особливо на вибоїнах. У Тамари, до речі, все було піддатливе: і плечі, і руки, і пружний стан.

Загалом усю постать Тамари можна віднести до раннього ренесансу. За вагою — це богиня Місяця й Полювання, що ж до форми одягу на даному етапі — швидше парадна, ніж модна, XVI — початок XVII століття в Україні.

«Але вона тобі зовсім не потрібна, — знов у Сідалковському-другому прокинувся Сідалковський-перший. — Нащо ти дівчині голову словесами забиваєш? Закохуватися ти ж не збираєшся? І ця для інтересу?»

«Слухай, ти, — зневажливо кинув йому Сідалковський-другий. — Не забувай про честь і шляхетність. Я скоріше вмру, ніж порушу правила честі».

«Джентльмен! Лицар XX століття», — знущався з нього Сідалковський-перший.

«Ти мені вибач, але ти дурень», — відрубав йому Сідалковський-другий.

«А ти аристократ?!»

Діалог перебив шофер:

— Здається, тут?

Тамара кивнула головою. Таксист зробив жест касира гонорарного відділу, але Сідалковський відповів йому жестом людини, яка тільки прибула у відрядження.

«Йолоп! — гукнув йому Сідалковський-перший. — Візьми здачу. Назад нічим буде доїхати. Подивися, скільки на лічильнику…»

«Уже пізно», — відповів Сідалковський-другий.

Таксист подякував йому посмішкою бухгалтера-економіста і щез за поворотом, як спринтер.

— Ви що, банкір? — втретє за вечір заговорила Тамара голосом суфлера із районного Будинку культури.

— Я Нобель, помножений на Креза, — відповів Сідалковський і повів її під стару й одиноку липу…

Над лавочкою, на якій вони вмостилися, висів чорний металевий абажур, схожий на дамський капелюшок. Там, де колись був патрон для лампочки Едісона, світилося небо, з якого Сідалковський не міг подарувати Тамарі ні місяця, ні зірок.

— Українська ніч з видом на Борщагівку, — дивився він на небо і висотні журавлині крани на його тлі і кидав фрази, наче вголос читав титри під час демострування фільму. — Я вам, Тамаро, даруватиму сьогодні паралелі і меридіани, поскільки зірок над собою не бачу. Але при умові: в обмін на поцілунки.

Тамара мовчала, як студентка перед екзаменатором, котра, проте, була певна, що компенсує відсутність знань своїми зовнішніми даними.

У вікні гуртожитку спалахнуло світло.

— Когось потягнуло на воду, — промовив Сідалковський, — щоб погасити жар перепаленого шлунка.

— Ви судите по собі? — осміліла Тамара.

Сідалковський пригорнув її й промовив:

— Таке селяві. Йому потрібно світло, а нам навпаки — темрява.

Він узяв Тамару за стан, який намацувався так само важко, як адамове ребро. Десь там, очевидно, у неї знаходився важельок чи вмикач, бо Тамара при першому ж дотику заплющувала очі й розтуляла уста, як матіола пелюстки. Тьмяне світло віддаленого вікна освітило разок зубів кольору азбестово-білого корала.

«Цікаво!» — подумав Сідалковський і прийняв руку. Тамара стулила губи, розплющила очі й запитливо глянула на Сідалковського, ніби кажучи: «Ну чого ж ви?»

Євграф повторив експеримент: очі знову заплющилися, а уста почали розквітати, як троянди напровесні.

— Сідалковський, а справді, хто ви? — запитала, передихнувши, Тамара. — Я чула вашу розмову з Мурченком Славою і помітила, як ви викручувалися від його запитань. Я зрозуміла, ви не з польської делегації. Мене не проведеш! Я спостережлива.

— Гм, на вас поцілунки діють, як луг на лакмусовий папір. Позитивно. Я гадав, що ви не вмієте розмовляти. Отже, вас цікавить, хто я. А як на вашу думку?

— Не знаю, — стенула податливими плечима Тамара. — Артист, чи що? — вгадувала вона. — Може, студент? Але грошима розкидаєтесь, як мільйонер чи аристократ…

— Аристократ, — промовив скромно. — Але не зовсім. Я тільки далекий нащадок аристократичного роду. Далекий, як Марс — бог війни.

— А без жартів?

— А без жартів? — Сідалковський пригорнув Тамару ближче, ніж це було можливо. — Якщо говорити без жартів, то я починав точнісінько, як прем'єр-міністр Англії Уїнстон Черчілль: народився семимісячним і теж цілком випадково. Він під час балу, я — під час репетиції драмгуртка в художній самодіяльності. Він: у Лондоні, а я у Вапнярці. Згодом вичитав, що семимісячні, як і лівші, часто або генії, або ж кретини. Те, що я не останній, переконався у Вапнярській середній школі, яку закінчив хоч і не на «відмінно», але й не в кожному класі довго засиджувався. Правда, у двох перших класах несподівано засів довше. Програма виявилася настільки цікавою, що я вирішив повторити пройдене…

Тамара сиділа, як зачарована. Очі, що нагадували перестиглі оливки, набирали кольору підсмаженого каштана. Вона дивилася на Сідалковського і не могла зрозуміти: правду він говорить чи жартує. Але їй подобалося те й друге, як і все у Сідалковському.

— Навчання в школі не пропало даром, — продовжував він, не спускаючи очей з обрію, який почав потроху світлішати. — Навчився курити. Тепер не палю. У мене завжди так: коли забороняли — курив, дозволили — кинув. Так я став протестантом.

Сідалковський глянув на Тамарині коліна: ті ж самі, що у «Волзі». Але тоді вони йому чомусь більше подобалися. Може, тому, що не були на такій близькій відстані, як тепер… Він крадькома зиркнув на годинник. Секундна стрілка з швидкістю каруселі викаблучувалась навколо своєї осі. Сідалковський взявся рукою за те місце, де в Тамари, здається, був якийсь вмикач. Уста в ту ж мить затремтіли, як сльозинки на віях, і розтулилися. «Цікаво!» — посміхнувся він.

На цій стадії подій, які ми описуємо, губи у наших героїв стулені так міцно, що навіть крізь їхні щілини не може вирватися жодне слово. Тому нам доведеться, не порушуючи стиль Сідалковського, напівжартома-напівсерйозно продовжити його curriculum vitae[3].

У вапнярській школі в Сідалковському прокинувся не тільки цигарковий протестантка й мрійник. По закінченні навчання він поїхав, уже як романтик, у незвіданий і далекий світ — Одесу. Мріяв стати штурманом далекого плавання. Та в училище не потрапив — не пройшов за конкурсом. Додому вертатися не хотів, тож записався на торговельне судно, згодом став матросом першого класу і з'їздив один раз в Італію, де заходили аж у два порти: Геную і Венецію. В одному із них Сідалковський зійшов на берег. Де саме — не пригадує. Бо ці міста ще з шкільної парти плутав, як і Литву з Латвією, не знаючи, чия столиця Вільнюс, а чия — Рига, де продають паланку, а де ризький бальзам…

По-італійськи читати не вмів, а як же говорити по-українськи, коли всі розмовляли по-італійськи. Тому й досі не знає, де купив альбом порнографічних листівок, японські плавки і два чорних костюми: чи в Генуї, чи у Венеції.

Після «загранки», як казав по-одеськи Сідалковський, повернувся до рідної Вапнярки. Ходив по селу в чорному смокінгу, як конферансьє з обласної філармонії. Казав, що за кордоном усяке барахло дешеве, але продукти — не те що в