Олександр Петрович Довженко - Повість полум'яних літ

 Генерал почухав потилицю й замислився. Він був проста людина й такої доброти, що навіть грізні золоті погони мало що йому помагали. Він скидався на перевдягнутого колгоспника середнього віку. хоч висококалорійний харч і споживання деяких напоїв трохи зіпсували йому колгоспну талію. — Як ви? — вапитав він якось          невпевнено старого колгоспника Максима Трояна, чоловіка Антоніни.

 — Подумати треба, — розсудливо відказав Максим. — Взагалі, звичайно, вона завжди в мене була бідова жінка, ну, та в міркуваннях, так би мовити, медалі, воля ваша, звичайно, а я б не давав. Чому? А тому що, по-перше, в синів же будуть ордени, коли повернуться, а хтось та мусить повернутись, та чотири внуки в армії, а там же не внуки, а прямо, я не знаю, коли вже досі не загинули, то там вже всі груди в медалях, вогонь, а не хлопці! Так що треба зважати, сказати б вам, на вік, щоб не було мороки: медаль — це діло молоде. Одне слово, щоб не сприкрити юнацтво, давайте вже сережки та тим і обійдеться.

 — Ні!категорично заперечив генерал Рябошапка. — Не згоден. Сережки це інша мова. Це не політична справа.

 — Правильної — озвались хором бойові гості.

 — Сережки, матінко, ми тобі розшукаємо в Берліні, — сказав сибіряк артилерист Дубровін. — Уже як-небудь та добудемо. Повірте моєму руському слову!

 Грім оплесків покрив слова лейтенанта Дубровіна.

 — А поки що, матушка, одержуй по заслугах без опору і не сердь генерала.

 Шд новий вибух оплесків генерал Рябошапка вручив героїні медаль. Антоніна заплакала, але не витримала, щоб тут же не сказати, зиркнувши на чоловіка:

 — Чого очі витріщив? Завидьки беруть?

 — Ну, буде вже тепер, — подумав уголос Максим Троян і, докірливо подивившись на генерала, невдоволено махнув рукою.

 Всі засміялись.

 — Дарма ображаєтесь і смієтесь дарма, — сказав повчально літній вже й напідпитку колгоспник Богдан Шамрило, що з нагоди торжества вдягнув свої старі георгіївські хрести.

 — На все треба мати своє спостереження. Баба з медаллю — війна при благополучному завершенні. Примічайте спостереження.

 — Цікавий прогноз! — зауважив один танкіст.

 — А, не вірите в прикмети. А чому ж, де-то ще ви були, а фашистів геть нужа понападала? Щоб ви знали, теж провіщення — печаль. Е-е!.. Я примічаю, та оповістку даю народу, кажу, — Гітлеру могила. Та хіба не сміялись тоді з мене, а десь за тиждень листівки почали скидати ваші вже, чи, сказати б, наші.

 — Товариші, чи не забрати нам мого хазяїна в штаб розвідки й воєнних передбачень, — сказав капітан Нетудихата й сам засміявся, трохи голосніше й трохи раніше, мабуть, ніж годилось.

 — Смійтесь, а прикмета велике діло, — сказав Шамрило, ніби й не чувши його жарту. — От, скажімо, помічаю я, — заходить до мене до хати капітан. Шапки не скидає, не здоровкається, недокурок додолу, — три прикмети зразу. А що воно? Хто скаже? Не знаєте, то я скажу: командир полку поганий, — Шамрило подививсь на капітана Нетудихату з таким виглядом, ніби те, що він казав, ніякою мірою капітана не стосувалось.

 — Неправда! Наш командир полку Герой Радянського Союзу! — сказав капітан Нетудихата й дуже почервонів.

 — Так я ж не про вашого кажу, — сказав Шамрило, — а коли й про вашого, то він же Герой Радянського Союзу, щоб ви знали, на ворога. А на друга, на своїх, так би мовити, людей потрібне не тільки геройство, а ще й привітність його капітанів, приємність й інші прикмети. Ну, та хвала богові й за те, що є. Будьмо здорові! — Тут двічі хрестоносець старий драгун Богдан Шамрило підняв чарку й так якось несподівано, наче на очах одмінився, сказав зворушливо з батьківською глибокою стриманою ніжністю, немовби здоровлячи рідних своїх дітей: — Щоб же здійснилось ваше бажання!

 — Спасибі! — сказали всі.

 — Вип'ємо за ваші найкращі прикмети, — за доблесть вашу, й за труд, і за нездоланність нашої радянської землі.

 — Спасибі!

 — Хай благословить вашу путь вся Європа, і хай полюбить вас людство! Щоб ваші гармати були страшні, а голоси ваші завжди людяні.

 Коли всі випили, зразу підвівся Орлюк.

 — Дякуємо за хороші наші прикмети, — і вип'ємо, товариші, за найблагороднішу прикмету дядька Богдана Шамрила! Яка ж це прикмета? А та прикмета, що за нашу Батьківщину четверо синів рядових комуністів полягло, кажуть, ще в перших боях — Петро, Семен, Володимир і Павло Шамрилові. За цю головну прикмету не соромно зняти шапки в дядькових сінях всім капітанам, всім генералам!

 Всі встали й потяглися з чарками до старого осиротілого батька.

 — Спасибі, — сказав він, посміхнувшись раптом, і поклав на серце руку. Голос його тремтів. — Сьогодні не поминання в нас, а весілля. Тож будемо про життя й про радість думати, — звідки вона приходить людині? А приходить! Неодмінної -Є ще в мене одна собі прикмета, — мусить же хтось та вернутись...

 — Товаришу генерал армії, дозвольте привітати батька, — дзвінко вигукнув раптом молодий офіцер, з'явившись, як у казці, з фронтової дороги.

 Шамрило глянув — Володимир!

 — Здрастуйте, тату!

 Обняв старий Шамрило свого Володимира, обняв Володимир батька, один за всіх братів, міцно-міцно. Потім відхилився від нього, немовби хотів знову побачити перед собою й, не соромлячись сліз, що зволожили очі, знову обійняв його, радісно зітхнувши:

 — Ах, батьку! Боже ж ти мій!

 Потім він узяв його ширококосту руку й довго тряс молодими своїми руками, дивлячись в очі без слів... Потім він звучно поцілував батьківську руку, як маленький, хоч і було в нього шість бойових орденів. Так прийшла радість.

 Звеличений жертвами й любов'ю стояв перед сином батько. В лівій його руці тремтіла невипита чарка, й прозорі краплини падали на землю, виблискуючи на сонці. І тому, що за ним тої миті незримо стояли інші батьки, багато хто, бачивши цю просту сцену, замислився на якусь хвилину. Чи прийде ж щаслива зустріч і чи далеко попереду вона? Чи принесе воїн радість додому? Чи тільки сама слава осяє рід його холодним небуденним світлом, а сам він спопеліє в сталевому своєму палаючому танку де-небудь під Бреславом, Будапештом — скільки міст, скільки битв попереду! Антоніна, мабуть відчувши все це, руками сплеснула.

 — Та годі вже тобі... Чого б я тут плакав! — сказав її чоловік Максим Троян, з неприхованим незадоволенням Ставлячись