Марина та Сергій Дяченко - Ритуал

class="p1">— Ти думав… — голос Армана ослаб, — думав сховатися за спину дурненького визволителя з мечем… Сховатися від обов’язку… Від честі… Від слави… Думав відкупитися, покидьок…

На хвилину він затих, затуливши обличчя долонями — Юта обережно переступила з ноги на ногу. Ніби відчувши її присутність, Арман обернувся до дверей. У жовтому світлі близької грози Юта побачила його обличчя.

Це було обличчя людини, змученої глибоким стражданням.

Юта розчулилась. Розчулившись, втратила пильність, занадто налягла на двері — ті рипнули й відчинился. Юта не встигла відскочити.

— А-а, — промимрив Арман, нітрохи не здивувавшись. — Ось вона, жертва.

Він спробував підвестись. Відступаючи, Юта виставила вперед руку, ніби захищаючись, і пробурмотіла:

— Арм-Анн…

Він ошкірився:

— Як? Що ти сказала, принцесо?

І перш ніж Юта встигла відповісти, він дмухнув на неї.

Не дмухнув навіть — дихнув, так дракони дихають вогнем.

Арман забув, що він перебуває в людській подобі. А може, від вина й переживань обидві його подоби цілком злилися в його свідомості.

Та хоч би й як, але Арман дихнув. Вкрай перелякана Юта кинулася бігти. Арман, петляючи, спотикаючись і тримаючись за стіни, рушив геть.

Він був п’яний, як ніколи.

З третьої спроби перекинувшись-таки на дракона, він пішки пробрався через тунель і, тільки діставшись виходу, здійнявся на крило.

Вечір був збуджений, криваво-червоний, абсолютно безвітряний. Море глухо шуміло; Армана кинуло вбік, він торкнувся крилом води й ледь не звалився у хвилі, але в останній момент вирівнявся, хоч і насилу.

Швидко сутеніло. Німіли крила, голова йшла обертом від випитого, він ніяк не міг здійнятися вище — тягло вниз обважніле черево. Море, якому годилося бути внизу, норовило то стати дибки, то перекинутись набік. Замок раз у раз ліз в очі, хоч Арман старанно повертався до нього хвостом.

Я тверезий, важко перевертало в його голові. Я цілком спроможний… Прокляття!

Він знову зачерпнув води й розлютився, й ця злість допомогла йому опанувати себе. Зневажаючи себе й увесь світ, він рушив геть від берега й від замку, гнаний ненавистю й розпачем.

Безвітрене затишшя затягувалося. Від обрію наповзало темне безформне громаддя, більше схоже на купи чорнозему, аніж просто на хмари. Армана нудило. Метушливо змахуючи враз знесиленими крильми, він летів і летів, наче намагаючись утекти від себе.

Стояче повітря над морем здригнулося. Потім здригнулося ще, й відразу, без попередження, налетів крижаний вихор. Запала темрява, тільки край обрію раптом яскраво спалахнув, щоб тієї ж миті й згаснути.

Гроза.

Арманові стало весело. Що ж, нехай. Це кумедно. Це пригода.

Аби тільки геть від замку, від принцеси, від ритуальної кімнати, від клинописного залу, від такого життя. Геть.

Обрій спалахнув знов, і знов, і знов, і ось уже чутливе вухо Армана вловило в ритмічному гуркоті моря далеке відлуння: угу-гу…

Арман хотів посміхнутися, але зубаста паща не була для цього пристосована. Вихор, зненацька геть озвірівши, вдарив його по крилах, закрутив, обсипав солоними бризками; тієї ж миті по лусці рясно забарабанили великі краплі. Арман відчував, як вони стікають у підчерев’я, огинаючи луску, скрапуючи зі стиснутих пазурів.

Треба повертатися, подумав Арман. Йому ще й досі було весело, та надто вже він утомився.

Отут усе й почалося.

Гроза налетіла раптово, люто й нещадно.

Арман шугав поміж блискавок; небо над його головою щомиті вкривалося мережею блакитних вен. Небо, катоване, ревіло, нестямно кричало від обрію до обрію, і в цій каші із хвиль і хмар не було вже ні верху, ні низу, і ні якогось певного напрямку.

Він, здається, протверезів, але це вже не мало значення. Найпалкіше прагнення повернутися не могло допомогти в каламутній пітьмі, і Арман остаточно заблукав. Хмари обліпили його чорною ватою, праве крило зсудомило, і воно відмовилося коритися. Кілька довгих секунд він просто падав, як підстрелена лисуха; тоді крило раптом заплескало з шаленою силою, і він вислизнув з-під велетенської хвилі, що вже готова була злизати його, як жаба злизує прямо з повітря необережну мошку.

Але блискавка — блискавка не бажала випускати здобич. Хтось безмірно древніший, ніж усі Арманові предки, хтось, озброєний палаючим колінчатим списом, нещадно цілив у темну спину з кістяним гребенем. Він промахнувся вперше і вдруге, а третій раз ледь не став для Армана останнім, і неминучу загибель вдалося відтягти тільки рвучким, карколомним маневром.

Батько. Його батько кружляв над морем, і його простромила блискавка. В якусь мить Арману здалося, що привид батька, привид чорного, вбитого блискавкою дракона літає зовсім поруч, що крізь хмари дивляться його червоні очі.

Арман збагнув, що це смерть. Він не злякався й не відчув полегшення, тільки з’явилася, начебто ззовні, урочиста думка: так прийшов кінець славетного роду…

Блискавка встала на весь зріст — ніби хтось намалював на небі величезне генеалогічне древо.

Юта дивилася на грозу крізь ґрати вікна, щулилась від поривів вітру й здригалася від ударів грому.

Вона не боялася грози. Колись вона хизувалася своєю хоробрістю перед іншими дітлахами; тепер їй раз у раз спадали на думку слова сивої няньки — виховательки маленької принцеси Май.

— Блискавка, — примовляла бабуся під час грози, — блискавка драконів шукає… Не любить їх, вогнем випалює. Як побачите блискавку — знайте, це по драконову душу…

Юта здригалася, затулялася од вітру й не знала, радіти їй, журитися або лякатися.

Арман полетів п’яний, безпорадний; за півгодини потому налетіла гроза, і стільки часу вже минуло, а дракона досі немає й немає…

А чи він іще живий?

Якщо ні, то Юта вільна. Неясно поки що, як вибратися із замка й знайти дорогу додому, але тюремник загинув і, отже, Юті не загрожує темна небезпека, пов’язана зі словом «промисел».

А якщо Арман живий? Чи зможе він повернутися, знайти замок у суцільній темряві?

Якщо не зможе, то будь-який лицар, якщо він усе ж таки з’явиться до її визволяти, буде в цілковитій безпеці. Кінець страшним снам і тяжким думкам. І замок, і скарби — ану ж у замку все ж таки зберігаються скарби — належать їй, Юті, і тому, хто прийде її рятувати.

Так чи сяк — а виходить Юті велика вигода від цієї грози. Дракон гине в море — який щасливий випадок!

Хльоснув по очах білий спалах блискавки.

Він розповідав їй про своїх предків. Він дав їй свою хламиду. Він спіймав для неї козу.

Він може з’їсти її, Юту. Він і визволителя з’їсть.

Блискавка спалахувала безперервно — навкруги стало ясно, мов удень.

Він самотній і нещасний.

Замок здригався під ударами велетенських хвиль.

На вежі скаженів вітер. Учепившись за кам’яний зубець, Юта спробувала кричати — але вітер, поглумившись із цієї дурної