Мухтар Омарханович Ауезов - Шлях Абая

стан його вирівнявся, на блідому, схудлому обличчі знову заграв яскравий рум’янець. І хоч у довгій темно-каштановій бороді були вже виразно видні сріблясті пасма, пережиті страждання нічим більше не позначалися на його обличчі, яке мимоволі привертало до себе прихованою могутньою силою.

Одного вечора Базарали був запрошений до Жиренше. Там зібрались Уразбай, Бейсембі, Абрали і новий управитель Чингіської волості Кунту. В тісне коло нових хазяїв племені Тобикти був допущений тільки один сторонній гість — красивий і ставний жигіт з золотистою борідкою і рум’яним обличчям. Це був Аріп, молодий акин з племені Сибан.

По обіді акин проспівав кілька пісень, потім почалася розмова. Першим заговорив Уразбай.

Довірливо схиляючись до Базарали і заглядаючи йому у вічі, він повів розмову, повну багатозначних натяків.

— Ось ти і вилетів на волю з своєї далини,— почав він.— Коли ти йшов звідси, народ твій залишався з надламаними крилами. Не тільки жигитеки — все наше плем’я Тобикти було придушене гнітом. Ну що ж, ми боролися. Боролися — і з допомогою аллаха перемогли… Залишені тобою друзі повалили давнішніх ворогів, і своїх, і твоїх, і тепер оточують тебе, приймаючи з пошаною. Але вороги ніколи не визнають себе переможеними: придуши їх п’ятою — вони намагатимуться вжалити в ногу. Ти раніше за всіх нас зрозумів, що ворога перемагають не благанням, а боротьбою. Вони теж готуються до нової боротьби. І якщо кожен з нас не битиме ворога, доки влада ще в наших руках, ми можемо програти все. Недарма давно кажуть: «У самого аллаха курук коротший за курук кунанбаївців…» Якщо ми не доб’ємо їх, доки у нас є змога і сили, ми не покінчимо з ними. Вони вже починають отямлюватись і можуть повалити нас поодинці, якщо ми не будемо триматися разом, пліч-о-пліч. Треба готуватися до боротьби… І ми подумали, що вже зараз, поки печатка волосного ще в руках Кунту, треба перевести декого з Чингіської в Мукурську та Бугалінську волості. Тоді одні з нас боротимуться з кунанбаївськими вовками тут, у нашій волості, а інші — поза її межами. Так ми охопимо їх звідусіль, затиснемо їх і так триматимемо…

Не вперше Базарали чув такі речі. То Жиренше, то Бейсембі, то Кунту, зустрічаючись з ним в гостях, починали говорити про потребу боротися проти синів Кунанбая. Уразбай зараз тільки повторював це. Нове в його словах було те, що, закликаючи його боротися пліч-о-пліч з ними, самі вони прагнули, очевидно, перейти в інші волості. Це не сподобалося Базарали, і він із звичною своєю одвертістю висловив те, що думав:

— Ех, Уразбай! Чи не збираєшся ти кинути в пастку ведмедя жигитеків і бокенші, а сам триматися ближче до його хвоста? Виходить так, що в цій боротьбі хтось із вас знайде зручну місцинку в чужій волості…

Базарали сказав те, що багато хто не насмілився б сказати.

Його слова образили Кунту. Він цілком поділяв думку Уразбая про потребу остаточно покінчити в кунанбаївцями. Для нього це було, може, важливіше, ніж для інших: чим більше ударів завдавати кунанбаївцям, не даючи їм підвести голову, тим спокійніше і міцніше сам він почуватиме себе на посаді волосного. Але якщо колись його скинуть з цієї вершини, краще підстелити солому зарані. Щоб перевестися в іншу волость, треба було мати «присуд» старшин усіх дванадцяти адміністративних аулів, і Кунту тишком-нишком уже підготував усі документи на себе і своїх родичів. Проте поки що він мовчав, не говорив про це навіть Уразбаю, який не здогадався ще зробити те саме.

Слова Базарали були небезпечні: якщо думка, яку він висловив, дійде до народу, нічого доброго не вийде. Вона може викликати підозріння і недовір’я до тих, хто закликає до боротьби,— почнеться розкол.

І Кунту поспішив втрутитися, щоб обійти гострий кут і спрямувати увагу Базарали на інше.

— Те, що говорив Уразбай, має зовсім іншу мету, Базеке,— почав він.— Мету далеку й важливу. Перевести декого в інші волості ми хочемо тільки для того, щоб створити відразу дві підпори для нашої боротьби. З одного боку, це перешкодить кунанбаївській зграї шукати спільників у сусідніх племенах, а з другого,— якщо тут нам стане сутужно, ми матимемо допомогу збоку: Коли ти поміркуєш, то й сам зрозумієш це. Ось що ми мали на увазі, починаючи такий хід.

— Кунту правду каже, тільки так ми й думали,— підтримав його Абрали.

Заговорив і Жиренше.

— Даремно ти звинувачуєш нас у якихось хитрощах, Базим! — сказав він з підозрілою запальністю.— Не буде для нас більшої ганьби, якщо помста зогниє і зотліє в наших грудях! Тільки зараз ми й можемо діяти! Чого тільки ми не пережили, чого не натерпілися. Час помсти прийшов. Тепер у наших руках караючий меч. Чого ж чекати? Махнути ним, і тоді в майбутньому нам ні про що не доведеться шкодувати. Ось у чому суть! Треба бити ворога, бити швидше, бити всім разом!

Холодно глянувши на Жиренше, Базарали махнув рукою і нахмурив широкого лоба.

— Гаразд, Жиренше, годі, мабуть.— Мужнє обличчя його спохмурніло. Він ледве стримував гнів.

Було зрозуміло, що ці люди прагнуть втягти його в свою гризню із синами Кунанбая. Вони хотіли, щоб Базарали боровся за їхню владу і чини, за «чорні збори» й здирства. Цим хижакам, що зчепилися за здобич, він був потрібний як важкий дрючок, міцно затиснутий в їхніх руках.

Що міг він їм відповісти? Тяжкі роки провів він у засланні. Він думав там про принижених, знедолених — про безліч людей, що ледве животіють у сльозах і злиднях. Він страждав від думки про те, що на далекій батьківщині залишив бідолашний народ, якого штовхають в могилу оці хижаки. Чим допоможе він народові, якщо зараз висловить усе це?

Похмурий вигляд Базарали не сподобався Уразбаю.

— Видно, наші способи боротьби ти не схвалюєш? Може, ти підкажеш нам інші? Хоч, мабуть, те, чого навчили тебе за ці роки, не підійде нам.— Він зло посміхнувся.

— Чому ж не підійде?

— А кого ти там бачив? Ті росіяни, яких тримають скутими на каторзі,— справжні злочинці. Недарма ж заслужили вони кару білого царя! Мабуть, усе це такі лиходії і спокусники, що з ними і говорити нема про що. Не думаю, щоб російський засланець або каторжанин міг навчити чогось путнього.

— Отже, по-твоєму, в засланні і на каторзі тільки вбивці, розбійники, грабіжники караванів? — запитав Базарали із стриманим гнівом.

— Я кажу про росіян,— ухильно промовив Уразбай.

— А хіба у росіян нема своїх Базарали, яких вигнали їхні Кунанбаї і Такежани?

— А коли б і були — однаково. Чого можна навчитися