Юрій Борець - УПА у вирі боротьби

повстанців промовляли курінний Прут і полковник Коник, а потім на галявину привели полонених поляків. Усі вони мали страшенно переляканий вигляд, очевидно, боялися, що над ними відбуватиметься польовий суд.

Із ряду старшин виступав політвиховник Зорян.

- Польські вояки! - почав він. - Наша доля однакова, бо наш край, так як і нашу Україну, хоче поневолити Москва. Ваші брати боряться проти большевиків у рядах Армії Крайової, отже, чинять те саме, що й УПА. Тому ми вас звільняємо й висилаємо до АК. Але пам'ятайте: якщо ви знову долучитеся до польського комуністичного війська й ми вас упіймаємо, - тоді всіх чекатиме кара смерти!

Здивуванню полонених не було кінця. В них одразу змінилася барва лиць, і вони почали говорити, дякуючи повстанцям за їх великодушний жест. Обіцяли, що всі підуть до АК. Їм роздали відповідну літературу в польській мові, й так пішла писана та усна пропаганда про непоборних бандерівців по цілій Польщі.

На другий день курінь командира Прута відійшов у західньому напрямі. По дорозі відвідав курінь Рена, а потім вирушив у пропагадивний рейд на Словаччину. Тут він розділився на менші групи й рейдував по словацькій території на протязі двох місяців, а на зиму вернувся в Коломийщину.

Командування УПА присвячувало велику увагу вишколові старшинських і підстаршинських кадрів. Адже ж повстанська тактика є дуже відмінна від тактики, застосуваної регулярними військами. Часто траплялося так, що кілька повстанців, які відбилися від своєї частини, творили бойову одиницю, а кільканадцять таких маленьких одиниць були здатні здезорієнтувати ворога цілковито й нанести йому дошкульних утрат. Бувало й так, що упівські підрозділи - рої та чоти - не раз діяли самостійно впродовж кількох місяців.

Зрозуміла річ, що командир такої чоти мусив посідати добрі військові знання, бо ж він мав бути не лише бойовим командиром, йому треба було дбати про умундирування своїх вояків, про їх озброєння, амуніцію, запаси харчів, а також за розвідку, зв'язок, санітарне забезпечення тощо.

Кожний повстанець мав якийсь військовий ступінь, і ці ранги чергувалися так: молодший стрілець, старший стрілець, вістун, старший вістун, булавний, старший булавний, хорунжий, старший хорунжий, сотник, майор, підполковник, полковник, генерал. Одначе з конспіративних мотивів, до всіх підстарший і старшин зверталися через «друг», тобто «друже командир».

Отож у Комарницькому лісі під Перемишлем розпочинався перший повоєнний підстаршинський вишкіл. Вибранці з кожної сотні, яка діяла на цій території, сходилися по зв'язку на збірковий пункт. Біля галявини стояло два шатра для інструкторів, трохи далі, в колибах, квартирувала охоронна чота сотні Крилача, а навпроти були приготовані колиби для учасників цього вишколу.

Командир Громенко вислав на підстаршинський вишкіл зі своєї сотні п'ятьох повстанців: Чумака, Гудима, Бойка, Вишню й Терку. Крім них, надрайоновий провідник призначив на цей вишкіл друга Петю, коменданта Служби Безпеки з терену діяння сотні Громенка.

Вже на другий день усі переконалися, що тут жартів не буде. Комендантом табору був командир Ластівка, а вишкільним старшиною - командир Зенко. Табір нараховував 185 учасників, плюс командний та інструкторський склад й охоронна чота для стійок і застав.

Згідно із програмою вишколу, командир Ластівка повинен був щодня маги годину на впоряд і дисципліну, але практично він викладав ці предмети по шістнадцять годин денно, не забуваючи, що другої ночі заряджувати гостре поготівля, як також часто переводити двадцятикілометрові вимарші.

Командир X., колишній старшина польської армії, викладав полеву службу. Це була дуже енергійна людина, яка свою ділянку знала досконало й уміла передати її друзям. Балістику й топографію викладав інструктор Зенко. Оскільки топографія є предметом загальним, то з нею не було клопоту, але гірше представлялася справа з балістикою, бо упівські сотні вживали зброю, амуніцію та вибухові матеріяли різних армій. Повстанську тактику й бої в місті викладав друг Сорока, а історію українського війська, загальну тактику й розвідку - полковник Бойко. Це був літній старшина, який скінчив військову академію у Франції, отже, належав до військовиків із крови й кости.

Так пройшли три місяці навчання теорії і практики, три місяці, на протязі яких вишколювані спали тільки по чотири години. Харчі були дуже добрі, повітря свіже й чисте, а ноги міцні й молоді. Вишкіл, одначе, був настільки інтенсивний, що наприкінці вони почали відмовляти послуху і пленталися.

Почалися іспити. Друзі старанно над собою працювали, навіть під час обіду або сніданку кожний переглядав конспекти й читав переписані лекції. А коли іспити скінчилися, всі були зайняті приготуванням до номінації і свята. Наступив день відпочинку, коли, нарешті, можна було добре виспатися.

Ось і гарна листопадова неділя. На галявині споруджений польовий престіл і збудоване підвищення для почту. Після Служби Божої відбулася дефіляда, потім зачитали номінації, а відтак була присяга, її вів провідник Орлан, який опісля виголосив патріотичне слово до учасників. А на закінчення могутнім акордом пролунала пісня-марш І. Недільського «Засяло сонце золоте» і полетіла понад лісами, аж ген до Перемишля.

Ввечорі вояцьке стиснення рук, удар закаблуками й розхід кожного до своєї сотні.

«Новоспечені» підстаршини сотні Громенка приєдналися до неї в селі Грушівці. Зустріч із друзями була дуже приємна. Сотня мала добрий настрій, моральний стан повстанців був на високому рівні, одначе всіх колишніх друзів уже не можна було зустріти, бо за останні три місяці сотня звела кілька боїв, і деякі з них склали свої буйні голови, заснувши вічним сном на Володзькій горі…

Одним із них був чотовий Чайка, і його смерть стала великою втратою для цілої сотні. Адже ж він мав усі прикмети екзекутивного старшини й був би зміг легко очолити повстанську сотню, тобто взяти на себе функцію, може, одну з найважчих у революційно-визвольному русі. Його зарядження й накази чомусь завжди здавалися легкими й мали познаки веселости навіть у найтяжчих обставинах.

Але Чайки вже не було й командиром його чоти призначили ройового Іменного, уродженця Львова, підстаршину дивізії «Галичина» й учасника бою під Бродами.

Після зведення кільканадцятьох успішних боїв і сутичок, сотня командира Громенка досягла найвищого бойового та морального рівня. Велика свідома дисципліна, впроваджувана мудрим і відданим командним складом, не мала нічого спільного з механічною пруською дисципліною. Повстанці добре усвідомлювали собі, що співвідношення між упівськими й ворожими збройними силами, які диспонували всіма родами зброї, аж ніяк не промовляє на користь перших; вони, ці повстанці, знали, що УПА не має союзників і користується тільки моральною підтримкою всіх поневолених народів, але почували себе свобідними людьми. Це почуття вільности вони осягли завдяки ідеології українських націоналістів у вирі безкомпромісової боротьби.

Сотня Громенка відпочивала мало, хіба після складних акцій або