Ірен Віталіївна Роздобудько - Якби

протягом місяця я мушу жити тут, в місті: по-перше, бути на курсах підвищення кваліфікації (яку, цікаво, кваліфікацію ти збираєшся підвищувати?), а ще треба вибити апаратуру для лабораторії (Господи, яку ще апаратуру?!)…

Вони ошелешено перезирнулися.

— Словом, — рішуче промовила я, — чи не могли б ви здати мені кімнату на ті дні, що я перебуватиму в місті?

В обох очі полізли до лоба.

— Здати?? Кімнату?? — майже хором вимовили вони.

— Так, так, — поспішила запевнити я. — Це ненадовго, обіцяю. Я заплачу.

Зависла пауза.

— Дозвольте ваш паспорт, — раптом сказав чоловік.

Я ледь не зомліла.

Стоп. Де може бути паспорт у радянської людини, коли його з собою немає? Я напружила мізки і вигукнула:

— Паспорт на прописці — я щойно отримала кімнату в… комуналці! Але… але я принесу вам своє посвідчення!

Ага, точно, завтра зварганю його вдома на компі за три хвилини! Не проблема.

— А чому ви звернулися саме до нас? — підозріло запитала жінка.

— Ну…У вас же є вільна кімната… — промимрила я.

Вони перезирнулися. І знову надовго замовкли.

— Це несподівано… — нарешті вимовила жінка. — Ми вас зовсім не знаємо і…

— …І, по-друге, — підхопив чоловік, — що ми скажемо сусідам? Дільничному? В ЖЕКу?

— Але ж це ненадовго! — жалібно промовила я. — Всього на кілька днів! Я дам вам всі гарантії! Завтра ж принесу документи і… оплату. Мені конче необхідно пожити саме тут — наш філіал зовсім поруч! Було б де переночувати… Я вам не заважатиму!

— А яку оплату ви маєте на увазі? — посуворішав чоловік.

— Почекай, Вадику, — сказала жінка, — в принципі, якщо це ненадовго…

— Кілька днів! — запевнила я.

— Мені це все, чесно кажучи, не дуже подобається, — пробурмотів чоловік. — Якось це дивно. І навіщо нам такий заробіток? Через десять карбованців потім гріха не оберешся…

Невже на цьому все скінчиться, з розпачем подумала я і продовжила:

— Я можу заплатити більше! Речами! Чесно. Мій друг щойно повернувся з плавання — багато чого цікавого привіз. От, погляньте!

І я виклала на стіл останній аргумент — дві пари новеньких фірмових джинсів, свої і Мирося.

— Ой! — сказала жінка, поїдаючи штани очима. — Це надто дорого. Ми не можемо їх взяти за якісь кілька днів.

— Не проблема, — весело запевнила я. — Для мене це не проблема. Мій друг має багато таких ганчірок. Не хочете взяти джинсами — можу принести вам шубку з шиншили.

Вони поглянули на мене, як на божевільну.

Я відчула, що зараз вони… ці люди… тобто — мої дорогенькі батьки просто виставлять мене за двері, як аферистку чи спекулянтку. Цього не можна допустити!

В мене вже проник запах цієї квартири, обплів нутрощі, увійшов у кожну клітину. Я ледве стримувалася, аби не пробігтися всіма кімнатами, впізнаючи найдрібніші деталі. Я не могла вийти звідти ні з чим!

Я напружила мізки і раптом вигукнула, звертаючись до чоловіка:

— Ну, хочете, я дістану вам три нові концерти Висоцького?!!

— Що? — зблиснули його очі.

— Так: три концерти Висоцького і пару джинсів на додачу! Хіба це мало за кілька днів нічлігу у вашій хаті?

— А звідки у вас ті концерти? — підозріло запитав чоловік (хоча — ох! — в цьому віці він виглядав хлопчиськом!).

— Яка різниця? — зовсім нешанобливо буркнула я. — Що скажете?

Вони перезирнулися. Джинси і концерти задурно — велика спокуса.

Жінка непомітно схрестила два пальці і потерла ними ліву брову. Це означало: ні в якому разі! Я це знала. Згадала цей втаємничений жест спільної домовленості. Сама пророблювала його сто разів…

— Ні… Ми не можемо взяти вас на квартиру, — нарешті вимовив чоловік. — Без паспорта. За… джинси… Навіть за концерти. Це дивно. Протизаконно. І незручно.

Господи, подумала я, що за, м’яко кажучи, страхополохи?!

— А якщо додам шубку? — не здавалася я.

Вони разом підвелися з-за столу і втупились в мене суворими поглядами: мовляв, час і честь знати!

- І дві платівки Галича! — з відчаєм торгувалася я.

— Галича? Звідки? — зі священним трепетом прошепотів чоловік.

Жінка штовхнула його в бік і додала безбарвним голосом:

— Ні. Нам нічого такого не треба. І Галича також. Вибачте…

Мені лишалося вилити на їхні молоді голови правду.

Мовляв, дорогі мої батьки, ось вона, я, ваша рідна донечка, прийшла відвідати вас у вашій безтурботній радянській молодості, принесла вам подарунки і готова винести зі свого нинішнього процвітання все, що маю, аби ви мені повірили і лишили у себе. А на доказ ще можу принести вам ваші ж фотографії і своє свідоцтво про народження. І розповім, «що було, що є і що буде…», якщо ви не виставите мене за поріг.

Маячня! Ось тут вони і викличуть міліцію чи «швидку».

Я готова була розревітися. Вони стояли і дивились на мене, красномовно вказуючи на двері. Стояли і дивилися…

Де ти тепер, тату, раптом подумала я. Якби сказати тобі, що через двадцять років ти житимеш в Америці в притулку для пенсіонерів-емігрантів, у так званому «кондомініумі»? І не впізнаєш мене так само, як і зараз, коли я приїду туди у справах і знайду тебе серед тамтешньої громади?… Безбарвним голосом ти запитаєш, де поховано матір, чи гарно я заробляю, і пригостиш ріденькою кавою без кофеїну. І будеш нервово чекати, коли я нарешті піду. Як чекаєш на це і зараз…

…Клямкнув замок, коридором пронісся ураган, лишивши по собі:

— Я — пити!

На кухні задзеленчав посуд, з крану полилася вода.

— Віро! — стрепенулася жінка. — Не смій пити сиру воду!!

Димка стрімко вискочила з кімнати, за нею вийшла і жінка.

Напруга розрядилася.

— Це — донька, — пояснив чоловік. — Весь час по воду бігає!

— Так, — сказала я. — Я познайомилась з вашою донькою ще вчора. Гарна дівчинка…

— То це вона вам сказала про вільну кімнату?

— Ага… — кивнула я і додала останній аргумент: — Я б могла в ці дні, що житиму у вас, позайматися з нею математикою.

Він поглянув на двері і тихо вимовив:

— Чесно кажучи, за Висоцького я б згодився… Але…

У двері зазирнула дівчинка, пропускаючи жінку вперед. Помітивши мене, вона роззявила рота:

— Ой, це ви? Ви будете у нас жити? — І, не очікуючи на відповідь, радісно застрибала на одній нозі: — Ура! Ура! Ура!

— Звідки ти це взяла? — суворо запитала мама.

— Здогадалася! — сказала дівчинка і підійшла до мене: — Пішли, я покажу тобі твою кімнату!

Батьки захитали головами, але дівчинка вже вчепилася в мою руку і тягнула за собою. Я могла лише озирнутися з винуватим виглядом, мовляв, ну, що візьмеш з дитини.

— Почекай, Вірочко, ми ще нічого не вирішили, — зупинив її батько і