Валентин Лукіч Чемеріс - Генерали імперії

І Дорошенко зрозумів, що доля його ще не вирішена, і вони вагаються, що з ним робити, оголосити його царевим гостем чи, може, вором та ізмєнніком?

На всяк випадок, дяк ще довго перераховував різні провини Пйотра Дорошенкі перед Москвою і назбирав їх чи не з добрий десяток.

Одну з провин Дорошенка дяк виділив окремо, що, на його думку тягла за собою найбільшу кару: у всьому підтримував гетьмана Виговського, заклятого самостійника і ворога Росії, який після Богдана все робив, аби відірвати Україну від Росії… Особливо виділив думний дяк 1659 рік, коли Дорошенко, оружною рукою виступаючи проти Москви, боровся з тими своїми старшинами, які тягли руку за Москвою. Так, наприклад, він підписав лист до Івана Безпалого, який твердо стояв за Москву, докоряючи в листі вірному підніжку царя тим, що він, Безпалий, «народившись разом з нами народом вільним і вирісши в Україні, отчизні нашій, і за неї немалий час боровшись, тепер сам добровільно в неволю піддається і на братів своїх наступає»… Не забув дяк наголосити, що такого «возмутітєльного» листа також, крім Дорошенкі, підписали інші неприятелі Росії, як полковники Богун, Носач, Силич, Цюцюра, Гапонович, Ханенко, Лизогуб, Лобода, Джулай, Вертелицький, Кравченко, Гоголь… А він, Пйотр Дорошенко, був його автором. Та за такий лист Пйотра Дорошенку слід четвертовать!..

Слухаючи, Дорошенко подивувався, що й це у Москві відомо. Багато ж, видно, донощиків в Україні зібралося, один поперед одного у Москву пишуть. Один на одного, брат на брата, а всі разом бажають зла своїй матері рідній, Україні-отчизні… Виходило, що Сибіру йому не минути — це ще в кращому разі.

Думний дяк, увійшовши в раж (та й назбирав стільки провин Дорошенка перед Москвою, що їх не швидко й перерахуєш), і не збирався, підбадьорений мовчанкою царя, зупинятися, але цареві це, певно, набридло, він неквапом, але красномовно глянув на «суддю» Малоросійського приказу Артамона Матвєєва, той миттєво подав знак дяку, і дяк, на півслові урвавши перелік провин Дорошенка, застиг, як укопаний.

В раптовій тиші, що запала в Грановитій палаті, до гетьмана долинув голос із трону — ще не зміцнілий, юнацький, як у молодого півника, який пробує своє вранішнє «кукуріку»:

— Жаль, що гетьман Дорошенко не такий, як холоп наш вірний Самойлович. Але один такий Дорошенко нам більше потрібніший, як десять Самойловичів. Хай гетьман подумає над цим і заодно відповість нам: чому він так вперто протидіє нам, бажаючи якоїсь самостійної України?

— Очевидно, тому, ваша величносте, чому великороси бажають самостійності своїй Московії. Вони, мабуть, її люблять.

— Мабуть, — погодився цар і по хвилі додав задумливо: — Який жаль, що Дорошенко більше любить свою Україну, як Московію.

Дяк Іванов запитливо й розгублено водночас глянув на свого пана, «суддю» приказу — як сприймати слова його величності — як похвалу Дорошенку чи як докір йому і засудження? Адже доля його ще не вирішена…

Артамон Матвєєв подав дяку тільки їм двом зрозумілий знак, і той, миттєво зорієнтувавшись, вже іншим тоном сказав, що від цього часу тяжкі провини Пйотра Дорошенкі більше згадуватися не будуть, навпаки, його величність хвалить гетьмана за те, що він нарешті поступив до нього в підданство, тож його величність сподівається на вірну службу Дорошенка і наказує йому віднині перебувати при його царській особі в Москві для порад у справах воєн з турками й татарами…

Цар запитав, як здоров’я Дорошенка.

Гетьман хотів було відповісти, що добре, але збагнув, що його питано радше з ввічливості, і насправді відповідь його тут нікого не цікавить, а тому сказав прямо:

— Яким буде моє здоров’я, коли в московській неволі, себто у вас, в острозі, забитий у кайдани вже котрий рік перебуває мій старший брат Григорій, козацький полковник…

Дяк сердито блимнув на Дорошенка, але відразу ж змінив гнів на милість, як тільки-но озвався цар.

— Його величність приємно вражена, що ти в першу чергу турбуєшся за брата. На знак монаршої милості твій брат Григорій Дорошенко буде негайно з кайданів визволений — з правом повернутися на Україну. Чи буде ще якесь прохання в Пйотра Дорошенкі до його величності? — від імені царя запитав дяк Іванов.

І в «Актах Юго-Западной Руси» буде зафіксовано, що він, Дорошенко, прохав царя — «бил челом словесно» — щоб йому було надано більш пристойне помешкання, адже на Малоросійському дворі йому з челяддю тісно, та й ізба там непридатна для проживання.

Цар вислухав переклад Дорошенкової мови і щось сказав. Дяк Іванов передав гетьману, що цар наказує його поселити на новому Грецькому кам’яному дворі проти Гостинного двору, але, застеріг дяк, гетьмана і там будуть стерегти московські стрільці… (Згодом буде доручено купцеві Аврамову і цілувальнику Степанову за державний кошт полагодити помешкання і приробити до нього ще одну прибудову).

Завершив дяк повідомленням, що цар жалує Пйотра Дорошенку до своєї руки, що означало кінець авдієнції.

Після зустрічі з царем Дорошенка запросили до Малоросійського приказу, де він одержав настанови з уст самого «судді» Артамона Матвєєва:

— Будеш гостем царя і дорадником його у справах Туреччини і Криму. І тих, і тих ти добре знаєш. Краще, як ми. Але скажу тобі відверто, гетьмане: хоч на царя ти й справив добре враження, але доля твоя ще повністю не вирішена. Гляди, не схиб. Його величність цар-государ ще метикує, що з тобою робити: чи тут тебе лишити, чи у Тобольськ відправити, слідом за Демком Многогрішним, він теж вашим гетьманом був, а в нашу Сибіряку загув. А може, цар государ тебе ще й лишить у Москві. Назавжди.

— Дякую, ви дуже мене потішили.

— Буде далебі гірше, якщо тебе позбавлять права проживати у Москві — ось тоді будеш кпинити. Це означатиме не повернення в Малоросію, а — острог. В кращому разі. Тож пораду тобі за так дам: хочеш ще пожити — забудь про свою Малоросію, чи як ти її звеш, про Украйну. Живи собі тихо та мирно в Москві і радій, що ніхто не збирається відтяти бердишем твою єдину головоньку. Затям: допоки ти в Москві, доти і в безпеці.

А дяк Іванов, коли вони лишилися удвох, шепнув йому:

— Гетьман Івашко Самойлович, вірний наш підніжок, дуже проти твого повернення в Украйну. Бійся його, поповича. Він тебе вже продав. А треба буде — ще і ще раз перепродасть.

Самойлович належав до тих, хто, за словами С. Величка, «для срібла і злата не тільки дали би