Андрій Кузьменко - Я, Паштєт і Армія

процентів кабіни, пробував підім’яти під себе ліву ногу, щоб я вільно міг оперувати важелем. Це були мої дебютні виїзди, і тоді біля мене мали сміливість сидіти тільки люди, м’яко кажучи, глибоко нетверезі. Рома майже не боявся їздити зі мною, не зважаючи на те, що пару разів дістав гілкою по морді через відкрите вікно, коли я не розрахував габарити, і правим боком протягнув Нюшкою по кущах акації. Шкіра на Роминому лиці була товста, як у носорога, тому колючки йому не нашкодили.

Ми рушили уздовж госпіталю, по прямій, яка йшла з кілометр, а потім несподівано завертала за котельню, і, попри шкірвенімперію Броніка, повертала направо та розбивалася на три основні артерії наших володінь. Одна йшла до адміністрації, друга петляла між відділеннями, а третя виходила назад на поздовжню вулицю, з якої ми стартували.

Двічі вдаривши Рому лобом об скло, я врубив третю та вирулив на пряму. Ромчик дожовував залишки царської вечері, куски розміром з тапочок випадали в нього з рота прямо під ноги. Я доїхав до котельної, Роман дещо запізнився з командами, я пізно повернув руль, пізно переключив передачу на понижену, і пасажирські двері зрадницько відкрилися. Ромина нога випала з машини, ніби окреме фізичне тіло, в’їхала в бордюр, потім — в таджика з тачкою, на якій він віз на кухню бачки з-під їжі, потім проскакала ще десь 40 метрів паралельно машині, трохи розпухла та застрибнула назад у кабіну. Ромчик поводився так, ніби то була не його нога, а, наприклад, нога його брата, яка їхала автостопом у Крим.

Таким ненатуральним способом ми під’їхали до роздоріжжя трьох шляхів, і я, не маючи чіткого плану куди звернути, не звернув взагалі та поїхав прямо по газону, залишаючи два жирні сліди свого злочину на посаджених молдаванами квітах. Краєм ока я помітив, як із кущів попереду вискочили дві плями, дуже подібні на голі дупи. Скоріше за все, своїм наїздом ми перервали чийсь скромний солдатський відпочинок, і якесь дівчатко ще довго буде асоціювати вільне кохання на свіжому повітрі з ризиком потрапити під колеса машини. Я крутнув вліво, опанував ситуацію, принаймні так я думав у той момент, і, різко натиснув на гальма. Мордухович при цьому вдарився потилицею об дзеркало, бо він як раз розглядував щось позаду. У нього моментально виросла величезна гуля — тепер Рома нагадував чувака, в якого ззаду почала рости друга маленька голова.

Причина мого аварійного гальма стояла в півтора метрах перед бампером Нюшки. То була потвора. З головою Паштєта, а от низом — ну, точно не його. Голова розхитувалася в різні боки, що дві секунди спльовуючи на скло машини якісь соковиті зелені соплі. Цей Паштєт був вищим, ніж завжди, десь на метр, і від голови аж до низу покритий парчею, ніби казковий король. Він стирчав над газончиком перед адміністрацією, прямо по центру. І гудів. Так, просто гудів, як тепловоз перед в’їздом на станцію. Ми із двоголовим Мордуховичом вийшли з машини і стали, як вкопані, за метр до того живого обеліска.

— Сєрий, — попробував я покликати другана.

— Е-е-ей, — додав Рома, який в момент протверезів.

Паштєт, ніби тримаючись у повітрі, висів над нашими головами, і королівська накидка, що звисала аж до землі, придавала йому містичного вигляду.

— Паштєт, ето Кузьміч, прійом! — я підійшов на крок ближче, і мохер на моїх ногах здибився, як колючий дріт.

Рома не підходив, а весь його вигляд означав «Нафіг мені той цирк, я хочу звалити вже і далеко», але цікавість брала верх, і він не рухався з місця.

— Ей, засранци, — крикнув зненацька король з головою Паштєта кудись угору, — я достану і сожру ваши яйца! — і ми з Ромою відчули, як наші шарики почали швидко зменшуватись у розмірі.

— Я сожру ваши яйца, тварі, — крикнув Паштєт писклявим фальцетом і попробував злетіти, махнувши своєю мантією. Тряпка заплуталася. Руки, замотані в дорогу королівську тканину, які, напевно, мали грати роль крил, тріпотіли під нею, як крильця бройлера, що перебігає дорогу перед автобусом. Паштєт подумки вже був високо над деревами, і рився у гніздах в пошуках яєць, які чомусь мав знищити. Але по факту тільки чуб на його голові здибився, а сам він почав якось дивно хитатися з боку на бік, щосекунди збільшуючи амплітуду, й дуже скоро з грохотом повалився нам під ноги. Під парчею відкрилася залізна бочка з-під масла, на якій він стояв весь цей час. Паштєт вдарився об гострий край бочки ногою, і було видно, як із його черепа через усі можливі отвори сиплються бенгальські вогні. При цьому його явно щось тримало, бо твереза людина від такого болю вже відкусила би собі ногу.

— Собакі, нє ліжитє мнє ногі, — закричав Паштєт, а ми з Ромою переглянулися та мимоволі зиркнули по боках у пошуках собак. Нікого, крім нас, не було.

Десь наверху скрипнуло вікно, і з реанімації виглянула Марта, трохи розпатлана та пом’ята. На бекграунді чулися вірменські шиплячі закінчення фраз «…ас, амас, штас…».

— Ребят, чьо за шум-та? — спитала Марта.

— А у вас там чьо? — перекривив її я.

Вікно закрилося, голоси стихли.

Паштєта, видно, почала попускати невідома дурня, і він видав фразу:

— Дайтє мнє чаю, гаспада!

— Сєрий, ти куріл? — спитав Мордухович, сам не вірячи в те, що бачив.

— Уважаємиє, щас я пріму ванную і пазволю вам паіграть с маім чудіком.

Я вже почав було мріяти, щоб він вдарився ще раз, бажано головою, і цим прискорив процес одужання.

Почав підтягуватися народ. Нюшка, яка стояла посеред газону, й бочка зі шторою, яку Паштєт зняв зі сцени в клубі, явно зацікавили людей — вони злізалися з усіх боків, ніби зомбі у кліпі Джексона. Першим підійшов Вітя Колокольчіков. Він був подібний на Аполлона, поки не відкривав рот, але тут він не міг його не відкрити, тож ефект краси його тіла згас в одну секунду:

— Ух ти, йо-кала-мене, — підвів він підсумок. — Слушай, Кузьміч, нада дєжурнава па часті пазвать.

А я думав, яка шестьора знайдеться, щоб закликати чергового? А він, до речі, вже мазав лижі та готувався йти, бо наша старша медсестра, Ніна Нікіфоровна, у свої 76 років ще працювала в неврології, і, о Боже! робила уколи. Правда, не завжди ті, що треба. Йдучи після зміни додому, вона, виявляється, стояла і писала на свій диск усю картину, яка відбувалася на газоні. Потім чітко здала її черговому офіцеру.

Цього вечора чергував Ніколай Устімич, зав ГСМ госпіталю, коротше чудак, який крав