Роберт Льюїс Стівенсон - Острів Скарбів

нього в камбуз, який він тримав у зразковій чистоті. Посуд, завжди почищений і акуратно розвішений. В кутку в клітці сидів папуга.

— Заходь, Гокінс, — запрошував Сільвер мене, — заходь побалакати з Джоном. Нікому не радію я так, як тобі, синку. Сідай і послухай новини. Ось Капітан Флінт — я назвав свого папугу Капітаном Флінтом на честь славнозвісного пірата, — так от Капітан Флінт пророкує нам щасливу подорож. Правду я кажу, Капітане?

Папуга неймовірно швидко почав повторювати:

— Піастри! Піастри! Піастри!

І повторював доти, аж поки зовсім не вибивався з сил або поки Джон не закривав клітку хустиною.

— Оцей птах, — казав він, — прожив уже, мабуть, років двісті, Гокінс. Папуги живуть страшенно довго. Хіба що сам диявол бачив на своєму віку більше зла, ніж мій папуга. Він плавав з Інглендом, славетним капітаном Інглендом, піратом. Він побував на Мадагаскарі, на Малабарі, в Сурінамі, в Провіденсі, в Порто-Белло. Він бачив, як виловлюють золото з потоплених кораблів. Отам він і навчився кричати «піастри». Та й не дивно: адже тоді виловили триста п'ятдесят тисяч піастрів, Гокінс! Бачив він і як брали на абордаж корабель віце-короля Індії біля Гоа. А поглянь на нього, наче зовсім дитина… Але ж ти добро понюхав пороху, правда, Капітане?

— Повертай на інший галс! — верещав у відповідь папуга.

— О, він у мене чудовий моряк! — казав кухар і давав птахові цукор, витягаючи його з кишені.

Після цього папуга починав клювати грати клітки й вигукувати найбрутальнішу лайку.

— Бачиш, хлопче, не можна торкнутися дьогтю і не вимазатися, — пояснював мені Довгий Джон. — Ця бідолашна сіра невинна пташка лається, мов тисяча чортів, але вона не розуміє, що каже. Вона б так само лаялась і перед самим господом богом.

1 Джон з такою урочистістю торкався пучкою пасма волосся, яке спадало йому на лоб, що здавався мені найблагороднішою людиною в світі.

Тим часом сквайр і капітан Смоллетт все ще ставилися один до одного дуже холодно. Сквайр навіть і не намагався приховати своєї зневаги до капітана, а той і собі майже ніколи не розмовляв із сквайром. Коли ж йому все-таки доводилося відповідати на запитання сквайра, то говорив він різко, коротко й сухо, без жодного зайвого слова. Капітан мав нарешті визнати, що помилково ганив команду, що більшість людей виявили себе хорошими моряками і поводились як слід. Що ж до шхуни, то він навіть захоплювався нею.

— Вона слухається керма, як хороша дружина слухається свого чоловіка, сер. Але, — додав він, — ми ще не повернулися додому, і цей рейс мені все одно не подобається.

На такі слова сквайр відповідав тим, що повертався до нього спиною й починав ходити по палубі, гордо задерши підборіддя.

— Ще трохи, — казав він, — і в мене увірветься терпець.

Нам довелося перенести бурю, яка тільки підтвердила добрі якості нашої «Іспаньйоли». Всі матроси на борту були дуже задоволені. Та воно й не дивно. На мою думку, від часів Ноєвого ковчега ні на одному кораблі так не потурали команді, як на нашому. Подвійну порцію грогу видавали при першій-ліпшій нагоді. А коли сквайр довідувався про день народження когось із матросів, то неодмінно влаштовувався бенкет для всіх. На палубі завжди стояла бочка з яблуками, щоб кожен, хто побажає, міг ласувати, коли йому заманеться.

— Нічого доброго з цього не вийде, — казав капітан лікареві Лівсі. — Це тільки псує команду. Ви вже мені повірте.

Проте бочка з яблуками, як ви ще побачите, стала нам у пригоді. Бо тільки завдяки їй ми вчасно дізналися про небезпеку і не загинули від рук зрадників.

Ось як це сталося. Користуючись пасатом[22] ми швидко підпливали до острова, розташування якого я й досі не маю права відкрити. Вдень і вночі ми пильно стежили за обрієм, сподіваючись побачити землю. За розрахунками, нам лишалося плисти менше однієї доби. Цієї ночі або найпізніше завтра вранці ми мали побачили Острів Скарбів. Дув погожий вітрець. Море було спокійне. Ми тримали курс на південь-південь-захід. «Іспаньйола» швидко мчала вперед, іноді зариваючись у хвилю бушпритом[23] і розкидаючи фонтани бризок. Все було гаразд, всі були в чудовому настрої, всі раділи закінченню першої половини нашого плавання.

І от після заходу сонця, закінчивши роботу, я пішов спати на свою койку, але раптом подумав, що непогано було б з'їсти яблуко. Швидко вискочив на палубу. Керманич, стежачи за вітрилами, легенько насвистував. Тишу порушували тільки хвилі, що розбивались об низ і борти шхуни.

Я заліз у бочку й ледве намацав на дні одне яблуко. Сидячи там у темряві, заколисаний хлюпанням води і розміреним погойдуванням корабля, я мало не заснув. Раптом бочка захиталася: хтось навалився на неї спиною і важко сів на палубу. Я хотів уже вилізти, як раптом цей чоловік заговорив. Я пізнав голос Сільвера. І перш ніж він промовив десять слів, я вирішив не вилазити з бочки нізащо в світі. Я лежав на дні, тремтів і прислухався, задихаючись од жаху й цікавості. З цих перших десяти слів я зрозумів, що життя всіх чесних людей на судні залежить тепер од мене.

Розділ XI

ЩО Я ПОЧУВ, СИДЯЧИ В БОЧЦІ З-ПІД ЯБЛУК

— Ні, не я, — сказав Сільвер. — Флінт був капітаном. А я був квартирмейстером, через свою дерев'яну ногу. Ногу я втратив у тому самому ділі, коли старий П'ю втратив свої ілюмінатори. Мені ампутував ногу вчений хірург із коледжу, напханий латиною та всякою мудрістю. Але і його потім повісили в Корсо-Каслі, як собаку, сохнути на сонці разом з іншими… Так! То були люди Робертса, і все сталося через те, що вони міняли назви своїх кораблів. Сьогодні — «Королівське щастя», а завтра щось інше. А по-моєму, як судно охрестили, так його завжди й треба називати. Ми не міняли назви «Кассандри», і вона щасливо довезла нас усіх додому з Малабару після того, як Інгленд пограбував віце-короля Індії. Те саме можна сказати й про старий корабель Флінта, про «Моржа», який був насичений кров'ю і навантажений золотом так, що, здавалося, от-от піде на дно.

— Ех, — почув я захоплений вигук одного з наймолодших наших матросів. — Ну й молодець був цей Флінт!

— Девіс, кажуть, був не гірший, — відповів Сільвер. — Та я ніколи з ним не плавав. Плавав спочатку з Інглендом, потім з Флінтом. Оце й уся моя служба. А тепер вийшов у море сам, У Іпгленда я заробив дев'ятсот фунтів стерлінгів, а у Флінта — дві тисячі. Це