Роджер Желязни - Знак Єдинорога

армію, оцінити ситуацію з урахуванням нашої нової зброї. Я збираюся побудувати уздовж дороги застави, які будуть вчасно попереджати нас про кожне їх пересування. Бенедикт згоден зайнятися цим.

— Хотів би я знати, скільки у нас часу.

Я налив йому ще один стаканчик — іншої відповіді у мене поки не було…

— У Авалоні таких складнощів ніколи не було. Я маю на увазі наш Авалон.

— Це точно, — погодився я. — Золоті деньки були. По крайній мірі, тепер здається, що тоді було простіше.

Ганелон кивнув. Я запропонував йому сигарету, але він відмовився і розкурив свою трубку. При світлі полум'я Ганелон уважно розглянув Камінь Правосуддя, який тепер висів на моїй шиї.

— То ти кажеш, ця штука може керувати погодою? — Звернувся він до мене.

— Може.

— Звідки ти знаєш?

— Пробував, виходило.

— І що ти створив?

— Грозу сьогодні ввечері. Моя робота.

— Хотів би я знати…

— Ну-ну…

— Та так, просто думаю, що б я зробив, якби мав таку владою. Як би я нею розпорядився.

— Перше, що мені спало на думку — вразити цю погань блискавкою, — виголосив я, поплескавши по стіні гробниці. — Трахнути по ній кілька разів, щоб від неї один щебінь залишився. А то, можливо, хто-небудь засумнівається в моїх почуттях і моїй владі!

— Ну і що ж тебе зупинило?

— Подумав трохи і вирішив, чорт візьми, що вона ще може придатися, і дуже скоро! А так воно і буде, якщо у мене не вистачить кмітливості, твердості та й просто везіння. У цьому випадку мені не хотілося б, щоб мої кісточки лежали тут. І тут до мене дійшло, що містечко-то прекрасне: високо, чисто, природа навколо первісна. Нічого навколо, крім скель і неба. Зірки, хмари, сонце, місяць, вітер, дощ… Такій компанії будь небіжчик позаздрить! Не бажаю лежати поруч з тими, кого не вважаю своїми друзями, а друзів не так-то й багато.

— Корвін, ти в меланхолію вдарився, чи вже накачався? Або те і інше? Та ще й злишся… не йде це тобі.

— Та хто ти такий, щоб вказувати мені, що мені личить, а що ні? — Я відчув, як він напружився і потім знову розслабився.

— Не знаю, — відповів він, нарешті. — Кажу, що бачу.

— Як справи у військах? — Запитав я.

— По-моєму, вони ніяк не можуть зрозуміти, що до чого, Корвін. Вони прийшли, щоб битися за святу справу на гірських схилах раю і думають, що стрільби на минулому тижні були з цього приводу. Ну, тут вони щасливі, ми перемогли. Але ось тепер, у місті, вони збиті з пантелику. Декого вони вважали ворогами, а тепер вони друзі. Хлопці просто нічого не розуміють. Те, що їх готують до бою, вони знають, але коли битися і з ким — поняття не мають. Їх тримають у казармах без звільнень, щоб вони не зрозуміли, як злі на них регулярні війська і городяни. Але до них швидко дійде. Я давно хотів поговорити про це, але ти був так зайнятий…

Деякий час я мовчки курив. Потім промовив:

— Так, напевно, треба з ними поговорити. Але завтра я зайнятий, а з цим тягнути не можна. Їх треба перевести в табір в Арденський ліс завтра. Коли повернемося, покажу тобі це місце на карті. Поясниш їм, що їх розташовують ближче до Чорної Дороги, що в будь-яку хвилину може бути новий напад. Будь добрий поясни це їм, тим більше, що це чистісінька правда. Муштруй їх як слід, щоб вони не втратили форму. При першій же можливості я приїду і поговорю з ними.

— Але тоді у тебе не залишиться своїх військ в Амбері!

— Ти правий, але ризик може виправдатися. Ми продемонструємо свою впевненість і виявимо повагу до городян. Так, мабуть, це буде сильний хід. А якщо ні… — Я знизав плечима.

Налив вина, я жбурнув у гробницю чергову порожню пляшку.

— Так, до речі, — зронив я, — вибач мене.

— За що?

— Я тільки зараз помітив, що я вдарився в меланхолію, накачався і злий. Мені це не йде.

Він посміхнувся і ми чокнулися.

— Знаю, — буркнув він. — Знаю.

Ми сиділи, поки не зайшов місяць і остання пляшка не була похована серед своїх товаришів. Ми розмовляли про минуле, але потім одночасно змовкли. Я дивився на зірки над Амбером. Добре, що ми приїхали сюди, але місто кликало мене назад. Вгадавши мої думки, Ганелон встав, потягнувся і попрямував за кіньми. Я полегшився біля гробниці і пішов за ним слідом.

4

Гай Єдинорога знаходиться в Ардені, на південному заході від Колвіра, поблизу виступу, з якого починається спуск в Гарнатську долину. В останні роки Гарнаті був проклятий і випалений у битвах із загарбниками, але землі навколо нього залишилися недоторканими. Гай, де батько багато століть тому нібито зустрів Єдинорога, і де сталися дивні події, в результаті яких він оголосив цю тварину покровителем Амбера і ввів його в свій герб, був, наскільки ми знали, в двадцяти-тридцяти кроках від скелястого гребеня, з якого відкривався вид через Гарнаті на море: неправильної форми прогалина, де зі скелі бив невеликий ключ, утворюючи чистий ставок, вода з якого, переливаючись через край, текла крихітним струмочком по Гарнаті і далі вниз.

Сюди на наступний ранок і прискакали ми з Жераром, виїхавши так рано, що коли сонце запалило іскорки в океані, а потім вихлюпнуло в небо весь свій запас вогню, ми перебували вже на півдорозі від Колвіра. Жерар натягнув віжки, спішився і знаком показав, щоб я йшов за ним. Я залишив Зірку і в'ючного коня поряд з його величезним пегим жеребцем. Кроків через десять ми спустилися в улоговину, наполовину заповнену гравієм. Жерар зупинився, чекаючи мене.

— У чому справа? — Запитав я.

Жерар повернувся до мене. Очі його звузилися, щелепи були щільно стиснуті. Він розстебнув плащ, згорнув його і кинув додолу. Зняв портупею і поклав її на плащ.

— Знімай меч і плащ, — зронив Жерар, — вони тільки завадять.

До мене стало доходити, що станеться, і я вирішив не впиратися. Звернувши плащ, я поклав Камінь Правосуддя і знову повернувся до Жерара, вимовивши лише одне слово:

— Чому?

— Багато часу пройшло, і ти міг забути, — відповів він.

Жерар повільно рушив на мене. Я виставив руки вперед і відступив. Він не намагався вдарити мене: я завжди був швидше. Ми обидва пригнулись. Жерар робив лівою рукою повільні рухи, наміряючись схопити мене. Його права рука захищала корпус, злегка посмикуючись.

Якщо б місце для сутички з Жераром