Роберт Артур - Таємниця «Вогняного Ока»

— Еге ж! — пожвавився Піт. — Дещо ми все ж знайшли!

— Треба було прихопити ліхтарики, — спохопився Юпітер. — І як я про це забув? Піте, збігай на подвір'я і відкрути фару від свого велосипеда.

Піт невдовзі повернувся і подав Юпітерові фару.

— Мабуть, ти захочеш зайти перший, — мовив він при цьому.

— Не бійся, там, нічого страшного не може бути, — сказав Юпітер, — адже будинок давно стоїть порожній.

Піт так не вважав. Під час минулих розслідувань вони кілька разів опинялись у потайних кімнатах, і в одній з них вони знайшли кістяк людини. Та Юпітер засвітив яскравого ліхтарика й відважно зайшов до кімнати за книжковою шафою. Піт і Гус рушили вслід. Через два кроки вони зупинилися.

Кістяка в кімнаті не було, і взагалі вона була геть порожня. До стіни кріпились книжкові полиці, з чого випливало, що раніше тут тримали книги, але тепер і ці полиці були порожні.

— Нічого немає, — розчаровано сказав Піт.

— Невже таки нічого? — перепитав Юпітер, від чого Піт відчайдушно закрутив головою навсебіч.

— Річ у тім, що ти не те шукаєш, — пояснив Юпітер.

— Ти не можеш не бачити цього предмета, але він такий звичайний, що тобі й на думку не спадає, як дивно бачити його в такому місці.

Піт ще раз озирнувся довкола і… знову нічого не помітив.

— Я здаюся, скажи мені, будь ласка, — попросив він, — що ж тут є таке дивне?

— Юпітер має на увазі ці двері, — пояснив Гус. Тепер і Піт їх помітив. На стіні проступали обриси дверей і стриміла дерев'яна ручка. Вона не була замаскована, просто Піт не звернув уваги на цю ручку, адже в кожній кімнаті є двері, а що двері в такій кімнаті це щось дивне, він не здогадався.

А Юпітер уже повертав цю ручку. Вузькі двері легко розчахнулися, і при світлі ліхтарика вони побачили дерев'яні сходи, які вели донизу.

— Мабуть, ці сходи спускаються у підвал, — сказав Юпітер, — треба зійти і глянути, що там.

— Тільки відчини двері навстіж, — попросив Піт, — я не хотів би, щоб вони замкнулись за моєю спиною.

Юпітер почав спускатися, Піт і Гус — за ним. Сходи були такі вузькі, що вони зачіпали плечима облицьовані деревом стіни. Внизу Юпітер зупинився. Ще одні двері перегороджували їм дорогу. Вони теж легко відчинились, і хлопці проникли до малої комірчини з кам'яними стінами. Тут було прохолодно та вогко.

— Це льох, — сказав Юпітер, обмацавши стіни променем ліхтарика.

У комірчині були прилаштовані під нахилом якісь дивні полиці. Їхнього призначення ні Юпітер, ні Піт не знали, але Гус здогадався.

— Це льох для вина, — сказав він, — на таких полицях зберігаються пляшки з вином. Бачите, на одній полиці лежить розбита пляшка. Тут у дідуся Гораціо був льох для вина.

Несподівано Юпітер щось почув. Він вимкнув ліхтаря, і хлопці опинилися у суцільній темряві.

— Що трапилось, Юпе? — Піт перейшов на шепіт.

— Чш-ш-ш, сюди хтось іде. Поглянь!

За дверима, які відокремлювали льох від решти підвалу, зблиснуло світло — і почулися тихі голоси.

— Біжімо звідси, — шепнув Піт і смикнув на себе ручку дверей, через які вони щойно зайшли.

На жаль, він зробив це надто різко, і ручка зламалась у нього в руці. Голоси та світло наближалися, а Піт затис у долоні зламану ручку. Відчинити двері тепер вони не могли.

Хлопці опинились у пастці.

«МИ ЗНАЄМО, ЩО ВИ ТАМ!»

Голоси наближалися. Кроки зупинились перед дверима винного льоху. З-під дверей у темряву вихопився промінь світла.

— Льох для вина ми вже обшукували, — сказав низький голос, — там нема що робити.

— Ми весь будинок обшукали, — роздратовано відгукнувся інший, дуже грубий голос, — лише в тому льосі просиділи півгодини. Джексоне, коли ти водиш нас за ніс…

— Ні, присягаюсь вам, що ні, — мовив тонкий старечий голос. — Якби він був у будинку, то ми б його знайшли. Кажу вам, тут немає тайників, про які я не знав би. Адже я у містера Вестона, тобто, я хотів сказати, у містера Августа служив двадцять років.

Джексон! Піт відчув, як напружився Юпітер. Він згадав, як Двігінс розповідав їм про подружжя Джексонів, єдиних слуг дідуся Гораціо.

— Джексоне, ти добре подумай, — сказав перший голос, — ми сюди прийшли не бавитись. Тут пахне великими грошима, і ти теж отримаєш свою частку, коли ми знайдемо «Вогняне Око».

— Я розповів вам усе, що знав, присягаюся, — жалібним голосом промовив Джексон. — Він його, мабуть, сховав, коли нас з Агнес не було вдома. Наприкінці він перестав нам довіряти, хоча ми служили йому вірою та правдою стільки років. Він став якимось дивним, йому все ввижалося, що за ним стежать.

— Цю оборудку він хитро залагодив і недаремно нікому не довіряв. Кожен стане хитрим, якщо треба сховати такий камінь, як «Око», — прогув грубий голос. — Не второпаю я ніяк, навіщо йому спало на думку ховати в голову Августа цю підробку.

Хлопці слухали, затамувавши подих, вони забули навіть, у яку скруту потрапили. Якщо ті, за дверима, знали про підроблене «Вогняне Око», то вони були заодно з Чорновусим або Міченим. З наступної фрази діти отримали відповідь і на це питання.

— Бідолашний Гуго! Як він зажурився, коли дізнався, що це — підробка. Як швидко звів з ним рахунки той, з трьома крапками на лобі.

Від тону, яким це було сказано, та наступного злісного хихотіння у Піта спиною забігали мурашки. Він згадав закривавлене блискуче вістря.

— Та до дідька того Гуго, — мовив Грубий. — Ти запитуєш, навіщо та підробка в голові Августа? На те, аби нас збити з пантелику. Я думаю, що рубін захований в цьому будинку.

— Якщо він і тут, джентльмени, то вам доведеться весь будинок розібрати по камінчику, аби його знайти, — сказав Джексон. — Присягаюся, що не маю найменшого уявлення, де його шукати. Будьте ласкаві, відпустіть мене додому в Сан-Франциско, до дружини. Я зробив усе, що міг, слово честі.

— Ми подумаємо, — відповів Грубий, — можливо, і відпустимо. Хто б нам пригодився, то це товстун зі складу старих речей. Я розпитав про нього сусідів, і вони сказали, що у цього хлопчиська голова працює, мов комп'ютер, хоча з виду він тупий. Можу побитися об заклад, він знає набагато більше, ніж говорить.

— А як нам його дістати? — запитав Басовитий. — Хоча над цим варто помізкувати. Гаразд, ходімо нагору, подумаємо, що нам робити далі.

— А як же потаємні сходи й кімната перед ними? — запитав Грубий. — Треба ще там подивитися. Адже вони не випадково