Мішель Монтень - Проби

вірного приятеля, убогого молодика, жаждивого забагатіти, і постановив його уконтентувати. Він подарував йому весь свій величезний маєток, угіддя та статки, невпинно нагромаджувані завдяки гойності Кіра, свого доброго пана, а також військові трофеї. Натомість той зобов'язався гідно утримувати і годувати його, як свого гостя і приятеля. Відтоді вони жили собі щасливо, обидва однаково задоволені з одміни свого стану. Ось оборудка, на яку б я пішов вельми охоче.

Мені хочеться похвалити одного старого прелата за те, що той геть збувся своєї кабзи, зисків і видатків, передаючи все до рук то одному своєму довіреному служникові, то другому, і прожив довгий вік у цілковитому невіданні стосовно господарчих справ, ніби був гостем у своєму домі. Віра у порядність іншого є чималим доказом власної чесноти, і довірливій людині зазвичай сам Бог помагає. Що ж до того прелата, то я зроду не бачив дому та господарства, які б велися пристойніше і статечніше, ніж його. Щасливий той, хто так докладно розрахував свої потреби, щоб його достатку старчило йому без усякої мороки та клопоту; кого турбота про витрати і придбання не відриває від інших занять, гідніших, спокійніших і любіших його серцю!

Отож достаток і нужда залежать від нашого уявлення про них. Так само і багатство, слава та здоров'я чудові і принадні лише настільки, наскільки вони здаються такими тим, хто їх має. Все добре чи погане залежно від нашого сприймання. Потішений не той, кого інші вважають за потішеного, а той, хто сам себе вважає за такого. Відчуття достеменного і правдивого дає тільки наше переконання.

Доля не підтверджує нам ні зла, ні добра, вона лише постачає сировину і того і того, а також насіння для плоду. Наша душа, потужніша тут за долю, крутить і заряджає ними по своїй уподобі, вона єдина причина і пані власного щастя чи неталану.

Зовнішні обставини набувають барви та колориту під впливом нашого внутрішнього стану, достоту, як одежа гріє нас не своїм теплом, а нашим, яке вона вдатна лише оберігати і підтримувати. Той, хто окрив би нею холодне тіло, достоту таким самим робом підтримав би в ньому холод: саме так і ховають від танення сніг та лід.

Як наука — мука для ледаря, а повздержливість від вина — мука для пияка, так і поміркованість є карою для ненажери, а фізичні вправи — тортурами для пестуна тощо. Речі самі собою не є ні важкими, ні дошкульними, то тільки наша легкодухість чи слабкість робить їх такими. Щоб судити про великі й високі справи, треба і душу мати таку; інакше ми приписуємо їм наші власні хиби. Весло, впущене у воду, здається нам кривим. Отож ідеться не лише про те, що ми бачимо, а й про те, як ми його бачимо.

А раз це так, то чому б зі стількох усіх доказів, що на різні способи навчають людей зневажати смерть і терпіти біль, не знайти нам чогось догідного і для нас? Чому б зі стількох міркувань, переконливих для когось іншого, не обрати собі бодай одного найсподобнішого? І якщо ти не здатний перетравити ліків, міцних і радикальних, то заживи тоді слабших, хоча б для полегші. Як про гостроту болю, так і про гостроту радощів, судить нашарозм'якла і зжіночена уява: коли вона позбавить нас гарту, навіть жало бджоли змушує нас зойкнути. Усе зводиться до того, аби навчитися панувати над собою. Цицерон, Тускуланські розмови, II, 22.

Зрештою і той, хто підноситиме дошкульність наших мук і людське безсилля, не відхреститься від філософії. Вона підкине нам таку неспростовну сентенцію: «Якщо відчувати потребу погано, то немає ніякої потреби відчувати потребу».

Усяк, хто довго страждає, винний у цьому сам.

Хто не має відваги витерпіти ні смерті, ані життя, хто не хоче ні змагатися, ні тікати, чим такому зарадиш?

Розділ XVI

Про кару за боягузтво

Я чув колись від одного принца і славного отамана, що за легкодухість вояка не треба карати горлом; так він висловився за столом, коли йому розповіли про справу пана де Вервена[48], засудженого на смертну кару за те, що здав Булонь.

Справді, як на мене, цілком слушно, що кладуть виразну межу між хибами, породженими нашою слабкістю, і тими, які спричинені злою волею; адже, допустившись цих останніх, ми свідомо бунтуємося проти приписів розуму, вщеплених у нас самою природою, тоді як чинячи перші, ми могли б, здається, покликатися на ту саму природу, яка створила нас такими недосконалими та немічними. Ось чому багато хто вважає, що нам можна ставити за провину лише сподіяне нами проти сумління. На це правило спирається почасти і думка тих, хто проти страти схизматиків і недовірків, а також тих, хто виступає проти закону, за яким адвокат і суддя не відповідальні за помилки, допущені несвідомо під час судочинства.

Щодо боягузтва, то річ очевидна, що найпоширеніший звичай карати за нього — це вселюдна ганьба та огида. Вважається, що перший його запровадив праводавець Харонд[49], а доти грецькі закони карали горлом тих, хто тікав із бойовища. Натомість цей реформатор звелів тільки садовити втікачів на три дні на міському майдані, вбраних по-жіночому, маючи надію, що це їх провчить і що сором поверне їм відвагу. Хай ліпше кров грає на щоках, а не з жил цебенить. Тертуаліан, Апологетика, IV. Давні римські закони також карали смертю втікачів із бойовиська. Амміан Марцеллін розповідає, що цезар Юліан здеградував і стратив, згідно з давнім правом, десятеро вояків за те, що тамті показали тил під час атаки на партян. Одначе в іншому разі схожу провину він скарав лише тим, що перевів винуватців у валку до бранців. Хоча римський люд суворо покарав жовнірів, зацілілих під Каннами, а також на тій самій війні тих, хто тікав разом із Гнеєм Фульвієм, проте своєї голови боягузи не позбулися. А втім, слід боятися, що ганьба не лише доведе скараних у такий спосіб до розпуки і не лише остудить їхній запал, а й оберне їх на ворогів.

У добу наших отців пан де Франже, колись поручник сотні маршала де Шатійона, якого маршал де Шабан настановив намісником Фуентарабії на місце пана де Люда, здав фортецю гишпанцям, за що його позбавлено шляхетства, отож як сам він, так і його нащадки попали у хлопи, платники данини і не мали права носити зброю. Такий суворий вирок, складений йому, виконано в Ліоні. Згодом аналогічної кари зазнала вся шляхта, яка була в