Еміль Золя - Завоювання Плассана

кущами буксу, потім знову подивився на вигадливі алеї пана Растуаля і, наче бажаючи зняти план місцевості, став оглядати сад супрефектури. Тут у центрі була лише велика галявина, вкрита, як килимом, м’якою хвилястою травою; купки вічнозеленого чагарника та високі, з пишними верхівками, каштани перетворювали цей затиснутий між двома сусідніми будинками куточок землі ніби на парк.

Тим часом абат Фожа пильно вдивлявся в каштани. Нарешті він нерішуче промовив:

— Дуже весело в цих садах… І в садку ліворуч є люди.

Муре підвів очі.

— Як і кожного дня по обіді, — сказав він спокійно. — Це найближчі друзі пана Пекера де Соле, нашого супрефекта. Влітку кожного вечора вони збираються навколо фонтана, отам ліворуч, вам його не видно… А-а! Пан де Кондамен повернувся. Бачите, отой гарний на вроду старий чоловік; він виглядає ще добре з своїм свіжим кольором обличчя; це наш старший інспектор лісного відомства, молодчага, якого часто можна побачити верхи на коні, в рукавичках і лосинах. І при всьому тому страшенний брехун! Він нетутешній, нещодавно одружився з зовсім молоденькою. А втім, на щастя, це мене аж ніяк не стосується.

Він знову нахилився вниз, почувши, що Дезіре, граючись з Сержем, сміється, як маленька дитина, але абат, трохи почервонівши, навів його знов на розмову:

— А то не супрефект, — спитав він, — отой товстий пан з білою краваткою?

Це питання дуже розвеселило Муре.

— Ні, ні, — відповів він сміючись. — Зразу видно, що ви не знаєте пана Пекера де Соле. Йому нема ще й сорока років. Це високий, вродливий чоловік, дуже добре вихований. А цей товстий пан — то лікар Порк’є, який лікує все плассанське високе панство. Щаслива людина, скажу я вам, одне тільки у нього горе — то його син Гільйом… А тепер дивіться на тих двох, що сидять спиною до нас на лавці. Це суддя Палок з дружиною. В усьому краї не знайдете потворніших людей, важко сказати, хто з них бридкіший. Добре, що у них немає дітей.

І Муре засміявся ще голосніше. Він розпалився і, стукаючи кулаком по підвіконню, провадив далі, киваючи головою то на сад Растуаля, то на сад су префектури:

— Я не можу без сміху дивитися на обидві ці компанії.

Ви не цікавитеся політикою, пане абат, а то я б і вас потішив. Уявіть собі, справедливо чи ні, але мене вважають республіканцем, я багато ходжу по селах у своїх справах, я друг селян, ішлося навіть про те, щоб обрати мене до міської ради, одно слово, ім’я моє відоме. І от маєте, праворуч, у Растуалів, цвіт легітимізму, а ліворуч, у супрефекта — підпора Імперії. Хіба це не смішно? І мій старий, спокійний садок, цей мирний і тихий куточок, вклинився поміж двох ворожих таборів. Я завжди побоююсь, що вони почнуть жбурляти одне в одного камінцями через мій паркан. Ви розумієте, їхні камінці можуть влучити і в мій город.

Муре був у захваті від свого жарту. Він наблизився до абата і з виглядом кумасі, що має ще багато цікавого в запасі, знову почав:

— Плассан дуже цікаве місто з погляду політики. Державний переворот тут мав успіх тому, що місто консервативне. Але передусім тут панують легітимісти й орлеаністи, в такій мірі, що на другий же день після встановлення Імперії Плассан надумав диктувати свої умови. Та його не послухали, він розгнівався й перейшов в опозицію. Так, так, пане абат, в опозицію. Минулого року ми обрали депутатом маркіза де Лагріфуля, дворянина невеликого розуму, але його обранням ми дуже допекли супрефектурі… Погляньте, оце він і є, пан Пекер де Соле, а з ним і наш мер, пан Делангр.

Абат швидко глянув у той бік. Супрефект, брюнет з нафабреними вусами, усміхався; бездоганно коректний, він мав вигляд красеня офіцера або люб’язного дипломата. Мер, що йшов поруч нього, щось схвильовано говорив йому. Низенький, присадкуватий, з пом’ятим обличчям, він скидався на полішинеля. Мабуть, він любив поговорити.

— Пан Пекер де Соле, — казав далі Муре, — мало не заслаб тоді з досади. Він був певен, що оберуть урядового кандидата… Я досхочу тоді насміявся. Увечері, в день виборів, в саду супрефектури було темно і похмуро, як на кладовищі, тим часом як у Растуалів горіли ліхтарики під деревами, чути було сміх і радісні вигуки. На вулиці люди стримуються, а в саду, навпаки, не церемоняться, дають собі волю… Знаєте, я бачу часом дивовижні речі, тільки нічого не кажу.

Він замовк на хвилину, ніби не хотів розповідати більше, проте непереможне бажання поговорити взяло гору.

— І от я запитую себе, що вони робитимуть у супрефектурі. Ніколи їхній кандидат не пройде. Вони не знають нашого краю, не мають авторитету. Мене запевняли, що пан Пекер де Соле, коли б вибори пройшли успішно, був би призначений префектом. А тепер — спускайся, куме, на дно. Він надовго засидиться в супрефектах… Ну, що вони можуть вигадати, щоб скинути маркіза? Бо вони таки щось вигадуватимуть, вони намагатимуться так чи інакше завоювати Плассан.

Він глянув на абата, на якого вже кілька хвилин не дивився. Той стояв, весь насторожившись, з блискучими очима, і напружено його слухав. Помітивши це, Муре зразу запнувся. В ньому прокинулась вся розсудливість мирного буржуа, він відчув, що наговорив багато зайвого. І він сердито пробурмотів:

— Зрештою, я не знаю нічого. Люди базікають, говорять стільки нісенітниць… Я прошу тільки одного: щоб мені дали спокійно жити у себе вдома.

Він охоче відійшов би від вікна, але не зважувався зразу піти після того, як стільки набалакав. Він починав усвідомлювати, що коли один з них і глузував з другого, то, безперечно, не йому припала виграшна роль.

Абат, як і раніше спокійний, і далі дивився на обидва садки — праворуч і ліворуч — і не зробив ані найменшої спроби викликати Муре на дальшу розмову. А той вже нетерпляче чекав, щоб дружині або комусь із дітей спало на думку його покликати, і відчув справжню полегкість, коли на ганку з’явилася Роза. Вона підвела голову.

— То що ж, пане, — крикнула вона, — будете ви сьогодні обідати? Уже чверть години, як суп на столі.

— Добре, добре, Розо, я йду, — відповів Муре.

Він відійшов од вікна, просячи вибачити його. Суворий вигляд кімнати, про яку він забув, остаточно його збентежив. Вона здалася йому великою сповідальнею з своїм чорним розп’яттям, яке мало почути все, що тут говорилося. Коли абат Фожа мовчки коротко вклонився йому на прощання, Муре зробилося трохи ніяково, що розмова так раптово