Оксана Сайко - Кав’ярня на розі

що подарував дядько Роман або що купила я сама… Вони вміщалися на двох поличках.

— Це теж немале задоволення, — промовив Арсен, сьорбнувши кави. — Розмістити все, як слід, посортувати, щоби було любо глянути і легко знайти… Інакше сам чорт може ногу зламати…

Щодо книжок він справді виявився неабияким педантом. На полицях було наведено лад, книжки дбайливо і ретельно розміщено за жанром. Окремо стояли детективи, пригодницькі романи, фантастика, окремо — любовне чтиво, окремо — біографічні праці… Крім того, окремо були розташовані твори класиків, а окремо — сучасних авторів. Я спостерігала, як він із особливим задоволенням розташовує книжки на полицях, як проводить по їхніх корінцях пальцями, немов пестить їх, відчуває їхній зміст на дотик, супить брови або усміхається… Серед привезених книжок, здебільшого, виявилася поезія невідомих мені авторів.

— Їх колись видавали у нашому видавництві, — пояснив мені колекціонер.

— То ви працювали у видавництві? — запитала я.

— Авжеж, ще донедавна працював.

— А тепер?

— Тепер я тимчасово безробітний.

— Що ж сталося з тим видавництвом? Воно збанкрутувало? — запитала я.

Арсен знову розсміявся, ніби я вигадала щось неймовірне.

— Ні, нічого такого не сталося. Я сам покинув роботу. Просто набридло. Гадаю, тут я зможу підшукати собі не гірше заняття.

— У цьому місті, здається, є якесь релігійне видавництво й друкарня, де видають підручники, — зауважила я. — А, може, є ще щось таке, але я не знаю…

— То не біда. Я й не збираюся працювати у видавництві.

— Тоді де?

— Є у мене одна ідея. Наприклад, влаштуватися в інститутську бібліотеку. Чим погано? Тим більше, завідувач, мій давній знайомий, сам запрошував… З мене вийшов би непоганий бібліотекар. Як ти гадаєш, Людко?

— Це точно, — погодилася я. — Тільки я не Людка, а Лідка.

Він усміхнувся, махнувши рукою, мовляв, не має ніякого значення, як мене називати — Людкою чи Лідкою.

Серед кількох книжок, яких колекціонер ще не встиг поставити на полиці, я помітила «Сонети» Шекспіра.

— Це книжка того вашого знайомого перекладача й поета, про якого ви мені розповідали? — запитала я.

— Ні, це старе видання, майже тридцятилітньої давності, — відказав Арсен. — Сонети 135 і 136 ще не перекладені… Ці два сонети взагалі перекладалися рідко, і не надто добре. Найкраще це вдалося моєму знайомому поетові. А книгу його, яку ти маєш на увазі, у мене не так давно поцупили разом із течкою, де були гроші та папери — задрімав у трамваї… Того дня я саме забрав ці сонети у свого знайомого професора-лінгвіста, якому давав їх почитати… Потім уже не міг віднайти цієї книги ніде. А забирати єдиний примірник у автора не посмів.

Розгорнувши книжку, я натрапила на форзаці на напис: «Нехай кожний рядок кожного сонету нагадує тобі про моє кохання до тебе». Літери були урочисто великими й кривуватими, тому, здавалося, передавали якусь милу і юну наївність. Я крадькома зиркнула на колекціонера. Мабуть, він зррзумів, про що я хочу його запитати. Узяв до рук книжку, ніжно погладив її, тяжко зітхнув.

— Колись я подарував цю книжку тій особі, котра припала мені до вподоби.

— Подарували? А чому тоді вона знову опинилася у вас?

— Бо вона віддала мені її.

— Їй не сподобалися сонети?

— Ні, хіба ж можуть ці сонети не сподобатися? А тим більше їй… Вона віддала цю книжку мені, щоб я її зберіг. Вона остерігалася… Її батько у стані сп’яніння впадав у справжній шал. Він нищив усе, що потрапляло йому під руку. І особливо ненавидів книжки. Ненавидів від нерозуміння, а ще, може, й тому, що все-таки відчував свою обмеженість та нікчемність… Вона якось принесла мені її й попросила, щоб та книжка побула в мене. Так і залишилася…

— І ви не намагалися згодом повернути їй книжку?

Колекціонер важко зітхнув:

— Бачиш, Ладо, не все так просто… Мабуть, це я винний у всьому, бо понавигадував собі купу різних пріоритетів. А ще, як ти вже знаєш, я навмисне створюю собі перешкоди.

Цього разу я вже й не звернула уваги на те, що він знову сплутав моє ім’я.

— Ви покинули її? — спитала я.

Він знову тяжко зітхнув.

— Знаєш, чому я запросив тебе до себе? — спитав, якусь хвилю помовчавши. — Чому показав цю бібліотеку? Чому розповідаю тобі все це?.. Я рідко чинив так із цілком незнайомими людьми. Для цього, здебільшого, потрібно було завоювати моє довір’я, викликати певну зацікавленість, переконати мене у своїй непересічності… А це, зазвичай, відбувалося не так швидко й не так часто. Я, навпаки, завжди був якимсь відлюдьком, іноді справжнім анахоретом… Я не надто любив спілкуватися і рідко був відкритим до людей. Я уникав своїх друзів, знайомих, колег… І навіть, бувало, якщо переді мною вулицею ішов мій добрий приятель, я тихцем дибав собі слідом, не наближаючись і не озиваючись. А скількох навмисно не помічав!.. Чому так чинив? Я не знаю…

— І що? — нетерпляче запитала я.

— Як на мене, ти дуже схожа на мою давню кохану, — відказав він.

— Я?

— І сам не можу того пояснити… Схожа, але аж ніяк не зовні… Хоч я вже й не пам’ятаю, як вона виглядала… Була вона гарна чи ні… Зрештою, це й неважливо. Не має ніякого значення. Щось є таке невловиме, можливо, у проникливому чистому погляді, у тій прямоті й допитливості, у вмінні дивуватися… Зазвичай, люди рідко коли вміють щиро дивуватися. Вони до всього звикли, їх нічим не проймеш та не вразиш… Знаєш, вона настільки любила книжки… Так щиро, так природно й пристрасно… На відміну від мене. Я читав здебільшого з амбіцій.

— З амбіцій? А як це?

— Намагався бути не схожим на більшість, намагався відрізнятися від решти… Прагнув вивищитися… Я був зарозумілим. А вона була мудрішою за мене. Її любов до книжок… Здавалося, вона сама її не усвідомлювала — у ній була щирість та справжність. Це було просто якоюсь внутрішньою потребою, виявом душі та прагненням не тільки пізнати світ, а й виразити йому себе… Так-так, саме через читання, через свою думку й уяву. Пізнання книжок — для неї це було чимсь таким, як для когось є щира молитва чи пісня, куди вкладають все єство…

— То чому ви покинули її? — безжально запитала я, не надто дбаючи про тактовність свого запитання.

Він лише безпорадно розвів руками.

— Мабуть, я вважав, що в житті є щось важливіше…

— Важливіше за неї?

— Не зовсім так. Важливіше за стосунки, за почуття… У мене було забагато марнославства та амбіцій. Я науявляв собі чимало вершин, як потрібно