Крістофер Паоліні - Ерагон. Спадок

— Давай наймемо охоронців з місцевого населення. Тоді нам не доведеться залишати багато солдатів у тилу.

— Це можливий варіант. Але нам буде дуже важко знайти саме тих людей, що потрібні. Наші бойові маги тим часом геть виснажені.

— А чи Ду Врангр Гата вже знають, як знімати прокляття, накладені прадавньою мовою?

— Ні,— заперечно похитала головою дівчина.

— То вони взагалі хоч щось зробили? — роздратовано спитав король.

— Майже нічого. Я навіть зверталась за допомогою до ельфів, але й тим пощастило не більше ніж нам.

— Якщо ми не зуміємо якомога швидше впоратися із цим завданням, це може коштувати нам війни, — мовив Орин. — Треба негайно ж розв’язати все, тут і тепер.

— Знаю, — потерла скроні Насуада.

Перш ніж вийти з-під захисту гномів у Фартхен Дурі та Тронжхеймі, вона намагалася передбачити всі труднощі, з якими вардени можуть зіштовхнутися, перейшовши в наступ. Але те, з чим вони мали справу зараз, збило її з пантелику.

Уперше проблеми виникли після битви на Палаючій рівнині, коли стало ясно, що всіх офіцерів армії Галбаторікса та більшість простих солдатів змусили присягнути йому на вірність прадавньою мовою. Насуада й король Орин чудово розуміли, що не зможуть довіряти воїнам Імперії навіть тоді, коли їхню армію буде розгромлено. З одного боку, вони могли дозволити їм зректися присяги й приєднатися до варденів, з іншого — передбачити їхню поведінку було несила.

Раніше Насуада майже не переймалася цією проблемою — полонені були звичним явищем на війні, тож вона з Орином уже віддала наказ відправити бранців до Сурди, де ті мали будувати дороги, копати канали, тесати каміння й займатися іншою важкою роботою.

Зрештою, якихось особливих інцидентів не траплялося аж до захоплення варденами Фейнстера. Прибічники Галбаторікса змушували присягати на вірність не лише солдатів, а й місцеву знать, чиновників і простих людей. Знайти їх усіх було дуже важко. Ті, кого варденам вдавалося відслідкувати, миттю опинялись під замком, тимчасом як решта залишалися на свободі й намагалися шкодити всіма можливими способами. Простіше кажучи, пошук надійних людей, які б хотіли служити варденам, видався значно важчим, ніж Насуада на те сподівалася.

За мешканцями Фейнстера був потрібен постійний нагляд, тож Насуаді довелося залишити в місті вдвічі більше солдатів. Їх, як і бранців, треба було годувати, а це ще більше виснажувало й без того скупі припаси варденів. А ось тепер, після захоплення Белатони, ситуація мала загостритися до краю.

— Шкода, що з нами й досі немає гномів, — мовив Орин. — Їхня допомога стала б нам як знахідка.

Насуада коротко кивнула на знак згоди. Зараз у місті залишилося всього кілька невеличких загонів, а решта гномів повернулися до Фартхен Дура, щоб поховати свого короля Ротгара й дочекатись, поки старійшини оберуть його наступника. Дівчина дуже дратувалася й прохала гномів визначити наступника прямо тут, проте гноми були непорушні, наче скелі, й навідріз відмовилися проводити старовинну церемонію за межами Фартхен Дура. Так варденське військо залишилося без їхньої підтримки в самісінький розпал воєнної кампанії. Обравши нового короля, яким став племінник Ротгара — Орик, гноми покинули Беорські гори й знову рушили до варденів. Тепер вони перебували на північ від Сурди, десь між озером Тудостен і річкою Джиєт, і Насуаду неабияк хвилювало питання: чи зможуть гноми воювати так, як воювали раніше. Зазвичай гноми були витриваліші за людей, але майже двомісячний похід годен виснажити навіть найсильніших істот.

«Можу собі уявити, як їм усе це остогидло», — подумала вона й додала вже вголос, похитавши головою:

— У нас уже й так купа полонених, а коли ми дістанемось Драс-Леони…

— А що як обійти Драс-Леону? — несподівано пожвавішав Орин. Він почав порпатися в стосі паперів, аж доки не знайшов велику, мальовану гномами карту Алагезії. Карта була рельєфна, тож вершини на захід від Ду Вельденвардена, Беорські гори й каньйони Хадарацької пустелі виглядали дуже реалістично.

— Поглянь, — вів Орин далі, провівши пальцем лінію від Белатони аж до столиці Імперії — Урубейна, — якщо ми підемо ось так, то оминемо Драс-Леону… Зрозуміло, здолати всю відстань за один марш буде надзвичайно складно, але нам це під силу…

Насуаді не треба було довго розмірковувати над пропозицією Орина, бо вона вже давно про це думала.

— Ні. Надто ризиковано, — рішуче сказала дівчина. — Галбаторікс усе одно може вислати нам назустріч солдатів із Драс-Леони, а їх там чимало, якщо вірити нашим розвідникам. Тоді нам доведеться відбивати атаки з двох флангів, а це збільшує наші шанси програти битву чи навіть усю війну. Ні, Орине, нам слід захопити Драс-Леону.

— Твоя правда, — згодився той. — Коли ми хочемо виграти цю війну, нам потрібні солдати з Аруфса, нам потрібен кожен наш воїн…

— Я знаю й роблю все можливе, щоб облога закінчилась уже на цьому тижні.

— Сподіваюся, ти не пошлеш туди Ерагона.

— Ні. Я маю інший план.

— Гаразд. Але що робити з полоненими?

— Те, що й раніше — за ґрати й під замок. Маги спробують накласти на них закляття, яке обмежуватиме їхню рухливість. Тоді відпаде потреба в охороні. Інакше доведеться їх знищити. Але я б… — дівчина спробувала уявити, чого б вона ще не робила, попри бажання здолати Галбаторікса. — Я б не хотіла вдаватися до крайніх заходів.

— Добре, — відповів Орин і, розглядаючи на карті трикутник між Белатоною, Драс-Леоною й Урубейном, втягнув голову в плечі, ніби хижак, що готується до нападу. Так він і стояв мовчки, аж доки Насуада не порушила тишу:

— Ще маєш якісь питання? Джормандер чекає наказів, та й рада старійшин хоче мене бачити.

— Мене дещо хвилює…

— Кажи!

— Наша кампанія погано спланована від самого початку, — відірвав погляд від карти Орин. — Наші сили розкидані. Якщо Галбаторіксу заманеться вступити в бій особисто, він знищить нас так само легко, як Сапфіра впоралась би з отарою овець… Усе залежить від битви між Галбаторіксом і Ерагоном. Нашого Вершника будуть підтримувати дракон і маги. Але скільки в нас магів? Дрібка… І так триватиме доти, доки ми не прибудемо до Урубейна й не об’єднаємось із армією королеви Ісланзаді. А зараз ми неймовірно ризикуємо, гадаючи, що Галбаторікс сидітиме й чекатиме.

Насуаду й саму неабияк це непокоїло, та вона воліла мовчати. Слід було підтримати Орина, щоб той не втратив свій запал, адже варто йому втратити запал, як його люди й собі почнуть панікувати.

— Не такі вже ми й беззахисні,— твердо сказала дівчина. — Принаймні тепер, коли в нас є Дотдаерт… Хтозна, чи вдасться з його допомогою вбити Шруйкана й Галбаторікса, а от полякати їх — напевно вийде.

— Може, й так…